|
ЛУЧИЦЬКИЙ
|
Іван Васильович Лучицький народився 2 червня 1845 р. у м. Кам'янці-Подільському в дворянській родині. Його батько викладав стародавні мови у духовній семінарії. У сьомому класі юнак уже читав поважні історичні твори. Інтерес до всесвітньої історії пробудили в нього підручники В.Я. Шульгіна.
1866 р. І.В. Лучицький закінчив історико-філологічний факультет університету Св. Володимира зі званням кандидата, і його на 2 роки залишили в цьому навчальному закладі стипендіатом для підготовки до професорського звання.
З 1870 р. І.В. Лучицький почав працювати в університеті приват-доцентом. У жовтні 1871 р. він захистив магістерську дисертацію "Феодальна аристократія і кальвіністи у Франції". Через три роки після її захисту його перевели на посаду доцента. З 1877 р. - І.В. Лучицький екстраординарний, а з 1888 р. - ординарний професор кафедри всесвітньої історії. За високий професіоналізм у науковій та викладацькій діяльності через десять років Івану Васильовичу присвоїли звання заслуженого ординарного професора. Головним напрямком наукових пошуків Лучицького спочатку була історія гугенотів - їй він і присвятив свою докторську дисертацію.
1877 р. І.В. Лучицький захистив у С.-Петербурзькому університеті дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора всесвітньої історії "Католицька ліга і кальвіністи у Франції".
Професор щедро ділився знаннями з учнями, допомагаючи їм стати знаними вченими. Іван Васильович виховав плеяду видатних українських істориків-медієвістів. Серед них - Д. Петрушевський (перший з радянських медієвістів був обраний дійсним членом Академії наук), В. Піскорський, М. Молчановський, Є. Тарле та ін., праці яких перевидаються у нас та в інших країнах донині. Є. Кивлицький, редактор "Киевской старины", і М. Василенко, другий президент ВУАН, вважали себе його учнями. Окрім фахових знань, основ методології, історіософії, наукового аналізу в галузі всесвітньої історії, він прищепив своїм учням повагу й інтерес до історії України. Під керівництвом Івана Васильовича вони вивчали матеріали Яготинської, Ніжинської, Гадяцької, Остерської та інших полкових сотень, документи про землекористування, громаду, універсали Івана Мазепи тощо. У фонді вченого є цікаві нариси навіть у царині менталітету (зокрема демонології) українців і росіян у зіставленні із західними європейцями.
Професор Лучицький гаряче бажав прогресивних змін на батьківщині, перебував у партії конституційних демократів і "Старій громаді". 1907 р. І.В. Лучицького обрали до III Державної думи депутатом від Києва. Як депутат він обстоював інтереси українських селян, виступав за виділення їм довгострокових кредитів, за ведення справ у судах і навчання в сільських школах України українською мовою, представляв інтереси прибічників автономії України в межах Російської імперії, за що і "заслужив" нагляд жандармських інституцій і репутацію неблагонадійного. Лучицький обирався членом кількох думських комісій. Особливо цінував він комісію, яка займалася створенням у Києві статистичного бюро. Іван Васильович доводив, що, не маючи даних про склад населення, стать, вік, рід зайнятості, про розташування населення на території міста, житлові умови, міське управління не може вирішити повною мірою свої фінансові справи, питання міського господарства, створення нових лікарень, розташування навчальних закладів тощо.
І.В. Лучицький був одним із організаторів Українського наукового товариства. Досліджував історію релігійних воєн у Франції XVI ст. та історію аграрних відносин і общинного землеволодіння у Західній Європі та в Україні.
Помер Іван Васильович Лучицький 22 серпня 1918 р. на хуторі Каврай (Черкащина). Похований на кладовищі біля Аскольдової могили в родинному склепі. Місце поховання Лучицьких було зрівняно з землею у 1920-х роках, коли кладовище перетворилося на парк відпочинку.
Матеріали взяті з книги Київський національний університет імені Тараса Шевченка : Незабутні постаті / [Авт.-упор. О. Матвійчук, Н. Струк ; Ред. кол.: В.В. Скопенко, О.В. Третяк, Л.В. Губерський, О.К. Закусило, В.І. Андрейцев, В.Ф. Колесник, В.В. Різун та ін.]. - Київ : Світ Успіху, 2005. - С. 194.
