|
МАКСИМОВИЧ
|
Михайло Олександрович Максимович народився 15 вересня 1804 р. на Згарському хуторі Тимківщина (нині Черкаська область) у дворянській родині, що походила з гетьманської козацької старшини середнього і нижчого рангу. П'ять дядьків Максимовича (брати його матері Гликерії Федорівни Тимківської) були професорами університетів - Московського і Харківського.
Найпомітнішу роль у виборі та становленні життєвого шляху племінника відіграв старший із дядьків М. Максимовича Ілля Федорович Тим-ківський, доктор права й філософії, професор Харківського університету й засновник престижної Новгород-Сіверської гімназії. У цій гімназії протягом 1812-1819 pp. вчився М. Максимович. Тут у нього виник інтерес до ботаніки, а також визріла мрія стати професором ботаніки.
У вересні 1819 p. M. Максимович приїздить до Москви, де його опікуном стає другий дядько - Роман Федорович Тимківський, професор грецької та римської літератури Московського університету, дослідник творчості Нестора-літописця. Роман Федорович записав 15-річного Михайла в студенти словесного відділення Московського університету.
Ще навчаючись на словесному відділенні, юнак дедалі більше захоплювався ботанікою, збираючи рослини на околицях Москви.
Незважаючи на інтерес до словесності, 1821 р. він перейшов на фізико-математичне відділення Московського університету, остаточно визначившись із майбутнім фахом - ботанікою. 30 червня 1823 p. M. Максимович отримав диплом кандидата ботаніки. З того часу він розпочинає самостійну академічну, наукову, літературну діяльність.
У листопаді 1825 р. Михайло Максимович починає викладати господарську ботаніку і садівництво в рільничій школі, а в лютому 1826 р. перебирає на себе ще дві функції: викладає природничу історію в університетському шляхетному пансіоні (протягом семи років) і завідує університетським ботанічним садом.
Із серпня 1826 p. M. Максимович викладає загальний курс природничої історії в Московському університеті, а 30 червня 1827 р. захищає магістерську дисертацію. 23 серпня 1833 р. радою університету його було обрано ординарним професором кафедри ботаніки. Це обрання стало вершиною московської служби М. Максимовича.
За 14 років із провінційного "молоденького хохлика" (вислів Погодіна) він доріс до впливового професора респектабельного університету. За свідченнями сучасників, М. Максимович був людиною, яка створила себе власними зусиллями і працею.
Працюючи у царині ботаніки, учений не полишав свого зацікавлення російською та українською словесністю. 1827 р. він видрукував відому фольклористичну працю "Малороссийские песни". Саме ця збірка зблизила Максимовича з Гоголем, сприяла знайомству з Жуковським і Пушкіним.
М. Максимович мав талант однаково добре почуватися в різному оточенні: він спілкувався як з консервативним президентом Академії наук Уваровим, так і з радикальними Герценом, Огарьовим і Станкевичем.
1834 p. був переломним для Максимовича. Побачила світ його третя фольклорна збірка "Украинские народные песни", а також новаторська студія "Голоса украинских песен". Максимович пожертвував блискучою кар'єрою академічного ботаніка в аристократичній Москві заради омріяної "київської старовини".
4 травня 1834 р. Максимовича було призначено ординарним професором російської словесності в університеті Св. Володимира у Києві й одночасно деканом першого відділення філософського факультету. Це затвердження відбулося за поданням попечителя Київського навчального округу фон Брадке, який 6 червня 1834 р. писав Максимовичу в Москву, прохаючи його взяти на себе тимчасові обов'язки з управління університетом (до обрання ректора). 13 липня 1834 р. - за два дні до церемонії відкриття університету - Максимович уже був у Києві.
Обіймаючи посаду ректора університету Св. Володимира, Максимович був зобов'язаний нести основний тягар як із господарського облаштування університету, так і з нагляду за навчальними закладами Київського навчального округу. Все це виснажувало вченого, підривало його здоров'я і заважало науковим студіям. Тому Максимович подав прохання, щоб його звільнили з посади ректора за станом здоров'я. 11 грудня 1835 р. його прохання задовольнили.
Залишивши посаду ректора, Максимович працював на виборній посаді декана першого відділення філософського факультету. Проте його самопочуття значно погіршувалося, і тому наприкінці 1840 р. 36-річний професор був змушений вийти на пенсію.
Максимович стає активним учасником заснування восени 1843 р. при київському генерал-губернаторові Тимчасової комісії для розгляду давніх актів. За його редакцією було видано 1-й відділ 1-го тому "Памятников...", куди ввійшли "Памятники Луцкого Крестовоздвиженского братства" з численними помітками. Він же підготував матеріали для 2-го тому "Памятников..." - "О Киевском Богоявленском братстве".
Звільнення з університету змушує Максимовича повернутися до Михайлової Гори, яка стала його резиденцією аж до останніх днів життя. 1847 р. на запрошення київського губернатора І. Фундуклея Михайло Олександрович на деякий час переїздить до Києва і редагує спочатку "Обозрение Киева", потім - "Обозрение могил, валов и городищ в Киевской губернии". 1849 p. M. Максимович працює в архівах Москви, видає останню книгу альманаху "Киевлянин" (1850) і разом з М. Гоголем повертається в Україну.
В останнє десятиліття життя М. Максимович друкував свої наукові статті переважно на сторінках "Киевских епархиальных ведомостей". У 1860-х роках він також посилено займався археологічними дослідженнями.
Згодом М. Максимович стає дійсним членом Імператорського московського товариства дослідників природи (1829), Московського товариства любителів російської словесності (1833), Російського товариства любителів історії та старожитностей російських (1834), Комітету з розшуку і збереження старожитностей у м. Києві (1855), Одеського товариства історії та старожитностей (1839), комітетів акліматизації тварин і рослин при Московському товаристві сільського господарства (1858), Московського археологічного товариства (1865) та ін.
На честь 50-літнього ювілею літературної та наукової діяльності університет Св. Володимира обирає Михайла Олександровича доктором слов'янської філології, почесним членом Київського товариства дослідників природи Московського та Новоросійського університетів. За службову діяльність Максимович був нагороджений орденом Св. Володимира 4-го ступеня.
Велика заслуга М. Максимовича як історика полягає в тому, що він одним із перших піддав сумніву норманське походження Русі. Так, 1825 р. вийшла праця М. Погодіна "Происхождение Руси". Робота Максимовича "Откуда идет Русская земля..." була прямою відповіддю і навіть викликом російському історикові. Зав'язалася дискусія, головним чином на сторінках "Москвитянина". Максимович розвивав тезу про автохтонність східних слов'ян, їхню господарську (переважно землеробську) діяльність, що ставила їх на вищий щабель розвитку порівняно із завойовниками. Щодо виникнення державних форм життя, запрошення варягів, то аргументація Максимовича зводилася в основному до заперечення факту запрошення варягів та їхньої позитивної ролі в історії Русі. Спираючись на науковий аналіз джерел, учений доводив, що Русь-Україна - це пряма спадкоємиця Давньої, Київської Русі.
У низці своїх праць Максимович переконливо доводив, що козацтво - категорія історична і соціальна. Воно є частиною українського народу, а розвинулося козацтво з народного елементу. Максимович розглядав виникнення козацтва як народний рух. Особливо цінними є думки вченого про значення Запорозької Січі як зародка козацької державності - навіть з огляду на романтичне трактування козацтва як буйного товариства вільнодумних вояків. Своїми працями про козацтво вчений заклав серйозний фундамент для подальших наукових досліджень у цій царині.
Помер М.О. Максимович 22 листопада 1873 р. на своєму хуторі Михайлова Гора, де й похований.
Матеріали взяті з книги Київський національний університет імені Тараса Шевченка : Незабутні постаті / [Авт.-упор. О. Матвійчук, Н. Струк ; Ред. кол.: В.В. Скопенко, О.В. Третяк, Л.В. Губерський, О.К. Закусило, В.І. Андрейцев, В.Ф. Колесник, В.В. Різун та ін.]. - Київ : Світ Успіху, 2005. - С. 196-197.
