Булавін Леонід Анатолійович, випускник фізичного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка 1967 року, нині доктор фізико-математичних наук, професор, академік НАН України, завідувач кафедри молекулярної фізики фізичного факультету. Автор і співавтор понад 600 наукових праць, з яких 387 індексовані у міжнародній наукометричній базі Scopus, автор п’яти підручників і 23 монографій, які вийшли друком в Україні й за кордоном, зокрема у США та Німеччині. Підготував 20 докторів і 38 кандидатів фізико-математичних наук. Повний кавалер ордена «За заслуги», Лауреат Державної премії у галузі науки і техніки України, Лауреат Премій НАН України імені Лейпунського та імені Волкова, Почесний професор Кизил-Ординського університету (Казахстан), Почесний доктор Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, Почесний доктор Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, Заслужений діяч науки і техніки України, Заслужений професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Якій проблематиці було присвячено Вашу першу наукову доповідь, і коли вона відбулася?
Моя перша наукова доповідь відбулася у квітні 1967 року на Нейтронному комітеті країн-учасниць Об’єднаного інституту ядерних досліджень (ОІЯД). Тоді я, студент п’ятого курсу нашого Університету, закінчив свою дипломну роботу "Дослідження коефіцієнта самодифузії етана поблизу критичної точки рідина–пара за допомогою квазіпружного розсіювання нейтронів". Ця доповідь відбулася в лабораторії нейтронної фізики ОІЯД, на засіданні нейтронного комітету. Були присутні: академік, лауреат Нобелівської премії Ілля Михайлович Франк, директор лабораторії нейтронної фізики ОІЯД, поважні професори, а саме професор Янек (Краківський університет, Польща), професор Балеску (Бухарест, Румунія), професор Ласло Чер (Угорщина) та інші. Мені було дуже приємно, що я зміг відповісти на запитання дослідників зі світовим ім’ям. Я відчував радість від своєї дослідницької роботи, і це надихало мене на подальші дослідження. Згодом у 1968 році, коли я вже був аспірантом нашого Університету, ця наукова робота вийшла окремим розділом у збірнику Neutron Inelastic Scattering. Це надавало мені сили, бо виконання нейтронного експерименту – дуже-дуже непроста робота. Зазначу, що тему та постановку експерименту у межах дипломної роботи я особисто запропонував керівнику групи Ю. М. Останевичу (на честь якого потім була названий перший прилад для малокутового розсіювання нейтронів ЮМО), оскільки були відомі два інші експерименти, результати яких суттєво відрізнялися. У макроскопічному експерименті Кричевського коефіцієнт самодифузії при підході до критичної точки зменшувався у 10000 разів, тоді як в експерименті Набла і Блума, проведеному методом ЯМР, він зменшувався лише в 15 разів. У проведеному нами експерименті коефіцієнт самодифузії взагалі не відчував наближення до критичної точки. Такий результат свідчив про те, що поблизу критичної точки, завдяки аномальному розвитку флуктуацій існує просторово-часова залежність кінетичних коефіцієнтів. Повторюю – я був дуже задоволений реалізацією мого задуму, що дістало схвальну оцінку поважних фізиків.
Яку наукову подію Вашого життя Ви найчастіше згадуєте?
Мені дуже запам’яталося, як ми з моїм учнем Юрієм Мельниченком, який згодом першим під моїм керівництвом захистив докторську дисертацію й у подальшому працював у Окріджській національній лабораторії, вперше побачили нейтронну критичну опалесценцію – аналог всім відомої критичної опалесценції світла. Ми працювали ввечері на реакторі ВВР-М Інституту ядерних досліджень НАН України, розмислюючи над завданням експерименту, вирішили поставити детектор на малий кут розсіювання нейтронів. І в цей час почали змінювати температуру зразка і підводити її до критичної температури. Ми побачили, як змінюється індикатриса розсіювання нейтронів на речовині, що підходить до критичного стану. Це і була нейтронна критична опалесценція. Ми були страшенно втомлені, але схвильовані і радісні. Вирішили вимкнути апаратуру, закрити шибер реактора і піти додому. Зазначу, що зазвичай подібний експеримент триває цілодобово впродовж тижня, реактор працював з понеділка по п’ятницю. По дорозі додому зайшли в кафе, була приємна розмова, і я досі її згадую. Ми говорили про своїх дітей, про Київ, про Полтаву, про Дубну.
Другий пам’ятний мені випадок був раніше років за десять. Це було вручення мені, аспіранту Університету, другої премії першого відкритого конкурсу молодих вчених Об’єднаного інституту ядерних досліджень, першу премію цього конкурсу отримав Кадишевський – майбутній директор Об’єднаного інституту ядерних досліджень, третю премію отримав Аксьонов, який згодом очолив Лабораторію нейтронної фізики.
Вручав цю престижну премію Микола Миколайович Боголюбов – директор Об’єднаного інституту ядерних досліджень, видатний фізик, який, до речі, народився в стінах нашого Університету. Розповідають, що в Університеті Святого Володимира у приміщенні, де зараз студентська їдальня, раніше була церква, у ній служив батько Миколи Боголюбова – тогочасний університетський викладач теології. У приміщенні цієї церкви народився майбутній академік Микола Боголюбов.
Згодом я отримував інші премії, до прикладу, Премію НАН України імені Лейпунського за цикл робіт по нейтронній спектроскопії конденсованих середовищ, разом з моїми учнями Валерієм Клепком (нині заступник директора Інституту хімії високомолекулярних сполук) і Василем Слісенком (нині директор Інституту ядерних досліджень НАН України); Премію НАН України імені Волкова за монографію "Нейтронна діагностика рідкого стану речовини". Це також було пам’ятно, премії мені вручав Президент НАН України Борис Євгенович Патон – унікальна, цілеспрямована людина, з величезним гумором, видатний організатор науки в Україні.
Який жарт та з якої галузі знань Ви найбільше цитуєте?
Я частенько кажу: "На території фізичного факультету ніхто ніколи не порушує наші закони – закони фізики!".
До життєпису якого відомого дослідника Ви апелюєте, коли наводите мотивуючий приклад для молодих учених?
Я завжди розказую студентам про лауреата Нобелівської премії, академіка Іллю Михайловича Франка. Він виховувався в сиротинці, його ставлення до людей було надзвичайно щирим і теплим. Коли Ілля Михайлович отримав Нобелівську премію, то половину цих коштів він одразу віддав на розвиток сиротинців. А коли одному з моїх колег по лабораторії нейтронної фізики стало зле, то він викупив для лікарні, де лікувався колега, штучну нирку. Пригадую, була весна, я по обіді йшов роздягнений з їдальні до лабораторії нейтронної фізики і зустрів Іллю Михайловича. Він йшов без капелюха, у розстебнутому зимовому пальті, про щось зосереджено думаючи. Я з ним привітався, а він пройшов кілька кроків, потім повернувся і вибачився, назвавши лагідно мене по імені. Ілля Михайлович знав імена усіх 150 співробітників лабораторії нейтронної фізики.
Ваше наукове кредо.
Моє ЖИТТЯ у ФІЗИЦІ – це ЖИТТЯ ВЧИТЕЛЯ, моє кредо – це кредо граючого тренера: "Роби як я, роби краще, ніж я".
Проректор з наукової роботи, професор Жилінська О. І.
Пресцентр
Інформаційно-обчислювальний центр університету
