Новини

Наталія КРИВДА: «Маємо концептуалізувати пережитий українцями досвід і робити з нього інструменти подальшого розвитку»	15.12.2022
Всього : Фотографія : Професорка КНУ, відома культурологиня та інтелектуалка Наталія КРИВДА, призначена експерткою Ради при Міністерстві культури та інформаційної політики з подолання наслідків русифікації та тоталітаризму щодо окремих категорій пам’ятників і монументів пов’язаних із російською та радянською імперською історією. Завдання ради – сформулювати такі рекомендації, які допоможуть позбавитися тоталітарної спадщини, і, водночас, правильно поводити себе щодо пам’ятників, монументів, пам’ятних знаків, що несуть радянські маркери, але мають культурну цінність. Поговорили з Наталею Юріївною про важливі для української державності сенси – колективну пам’ять, ідентичність, концептуалізацію спільного пережитого досвіду. Про декомунізацію В українському суспільстві визрів надзвичайно потужний запит на очищення публічного простору від тих маркерів, які не узгоджуються із нашим сьогоднішнім відчуттям і позицією. Міністерством культури та інформаційної політики створено Експертну раду, до складу якої ввійшли експерти культурно-креативної сфери, інтелектуалів, працівників музеїв, представників Інститут національної пам’яті (фактично ключова організація, що формує смисли і політику в сфері культурної пам’яті, комеморації, глорифікації, боротьби з наслідками тоталітаризму). Завдання ради – сформулювати такі рекомендації, які допоможуть місцевим громадам правильно поводити себе у відношенні до пам’ятників, монументів, пам’ятних знаків, що несуть радянські маркери тощо. Експертна рада допоможе сформулювати смислові рекомендації. Університет теж має болюче питання, пов’язане з делікатною сферою нашого ставлення до минулого, яке переростає у формування нашого майбутнього. Це питання про збереження / демонтаж / реінтерпретацію пам’ятного знаку викладачам, студентам і співробітникам, які брали участь у Другій світовій війні. Мені видається, що тут позиція складається з двох важливих частин (говоритиму і як культуролог, і як член експертної ради). Перша – публічний простір Києва має бути позбавлений маркерів радянського минулого, російського імперського минулого, які ще його наповнюють. Ми точно хочемо від цього звільнитися, наситити простір іменами наших героїв, подій, місць пам’яті, які важливі для українського дискурсу, української історії, культури, суспільної думки. З іншого боку ми намагаємося зберегти позицію цивілізованого народу, цивілізованої громади. Недопустимими є акти варварського ставлення до пам’яток, волюнтаристське поводження окремих громад, окремих громадян щодо цих пам’ятників. Ми не можемо, не хочемо й не будемо поводитися так, як поводяться північні сусіди, люди, які стають по той бік людськості, моралі, культури, поваги до спільної пам’яті. Ми точно знаємо, що хочемо демонтувати. Але точно не у спосіб, який суперечить цивілізованим нормам. Іще на дві речі звернула би увагу. Тут доречно було б послухати істориків, але скажу як культуролог – Україна зробила величезний внесок у перемогу в Другій світовій. У той час вона перебувала у складі Радянського союзу, але мала ознаки й своєї державності. Кількість українців, які загинули на фронтах війни, до сьогоднішнього дня розриває наше серце. Обидва моїх діда загинули під час Другої світової. Я думаю, що в усіх українських родинах є хтось, хто брав участь у війні чи став остарбайтером і потім все життя під час радянської влади ніс на собі досить неоднозначну печатку. Це колективна травма – адже досвід, пережитий окремою спільнотою, є частиною нашої ідентичності. Ти стаєш українцем, ти відчуваєш себе українцем через те, що береш цей опрацьований досвід і він стає твоїм особистим досвідом, який ти приймаєш як громадянин. Отже, Україна брала активну участь і Другій Світовій Війні, Україна понесла великі втрати, Україна героїчно захищала і свої землі, і землі радянського союзу. Тому перемога над фашизмом – це й наша перемога. Про те, що ця роль України була оцінена, свідчить той факт, що вона була однією із країн-засновниць Організації Об’єднаних Націй. Ми – у колі союзників-переможців, які започаткували новий світовий устрій. Тому ми не можемо віддавати комусь свої здобутки, здобутки своєї країни! Ми не можемо зрадити свою історичну пам'ять. Українське законодавство чітко зафіксувало, що ми охороняємо пам’ятки, пов’язані з Другою Світовою Війною, і героїчну участь України у цій війні. Проте ми маємо переосмислити, у тому числі і візуально, ці пам’ятники. Зокрема в рекомендаціях Ради, на які ми можемо сміливо посилатися, зазначено: «Одним із провідних наративів російської війни проти України є відродження «тріумфу великої перемоги». Попри визначну роль українського народу у героїчній боротьбі та перемозі над нацизмом у Другій світовій війні, його участь системно применшується офіційним російським дискурсом, що, в свою чергу, популяризується у світі засобами російської пропаганди. Як наслідок, подвиг та перемога у Другій світовій війні приписується лише росіянам. Розвінчання російського ідеологічного міфу та демонополізація героїчної слави переможців у Другій світовій війні неможливі без просвітницької роботи та дипломатичних зусиль з боку України, а також збереження в публічних просторах українських міст та населених пунктів пам'яток, які вшановують та засвідчують участь українського народу у Другій світовій війні та його внесок у світову перемогу над нацизмом. У той же час, існує потреба усунення маркерів радянської та російської мілітаристської пропаганди на частині пам’ятників і монументів та заміни написів на історично коректні. Зокрема, потребує заміни термін «Велика вітчизняна війна» на Друга світова війна», дати 1941 – 1945 на 1939 – 1945. Потребують усунення написи «радянська батьківщина», «радянський народ» і їм подібні. Подібні написи рекомендуємо замінювати на історично коректні, написи що увічнюють пам’ять тих, хто загинув у Другій світовій війні, наприклад: «пам’яті полеглих», «полеглим у Другій світовій війні» тощо». Про концептуалізацію досвіду Революція Гідності, з точки зору історико-культурного процесу, є логічним продовженням тих масових рухів, які властиві українському соціокультурному простору. Україна дуже довго була бездержавною країною. Наші території належали різним імперіям. Бездержавна країна – це означає, що влада для українців була ворожою, ми від неї відсторонювалися, ми її зневажали. Сила українського суспільства – у горизонтальних зв’язках, у вмінні об’єднуватися, самоорганізовуватися, домовлятися (традиції рад, віче). Якщо використовувати терміни постмодерну, це ризома – грибниця, яка сама є мережею; яка не має сталого центру, а має кілька осередків, за рахунок чого забезпечується її сталість і відновлювальність. Якщо говорити про побутові практики, то це толока. Отже – братський рух ХVI ст.(мережа шкіл, бібліотек, друкарень); далі мережа колегіумів, випускники академій, які розходилися і несли з собою знання; козацькі січі як мережеві організації; діяльність «Просвіти» у Львові; діяльність «Громад» на Правобережжі; Хлопоманство; «Товариство тарасівців»; УПА; партизанські рухи часів Другої Світової Війни; дисидентські рухи; волонтерство зараз – це все мережеві організації, горизонтальні зв’язки. І це те, що в різний спосіб і в різні часи рятувало, зберігало і розвивало нашу ідентичність. Повертаємося до ідеї Революції Гідності – це рух від низу, це самоорганізація людей, які більше не захотіли терпіти зневагу. Власне термін «революція гідності» з’являється під час самих подій і це не просто бажання захистити свою вразливість (наукове визначення гідності пов’язане з бажанням захистити свою вразливість). Це бажання жити за своїми правилами, опікуватися і захищати, інколи дуже трагічно, інколи ціною свого життя, свої цінності. Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція Гідності і власне російсько-українська війна – за весь цей час ми бачимо відповідальність людей, взяття на себе зобов’язань, самоорганізація, громадський і громадянський рух знизу… У цей час влада десь осторонь. Цінності влади і цінності молодого громадського суспільства, молодої нації, яка поставала в 2013-2014 рр., – кардинально різні. Сьогодні згадуючи Революцію Гідності, ми розуміємо, що це – ціннісний прорив. Чому так болісно реагує наш північний сусід на наше бажання жити по-своєму? Тому що в нас із ними ціннісна прірва. Її не здолає жодне православ’я і байки про братськість народів, які, проте, продовжують далі жити і навколо яких об’єднується пропагандистська машина кремля. На противагу цьому безглуздю такі інтелектуальні осередки як університетська спільнота, як професіонали у сфері історії, філософії, культури, психології – просто зобов’язані не лише фіксувати досвід, пережитий українцями, а концептуалізувати його і робити з нього інструменти подальшого розвитку. Ми маємо на щось опиратися в своєму поступі вперед, і опиратися якраз на цей успішний досвід. Ми не нація-жертва, цю віктимність треба викидати. Традиційно ми вибирали з минулого якісь поразки, їх оглядали, з них будували свою ідентичність. Ні, ми нація переможців! Перемога на Майдані, в Революції Гідності, крок за кроком перемоги на фронтах – це формує нашу ідентичність. Ми не маємо залишатися в межах цієї травми, яку безкінечно плекали. Ні, ми вже точно не нація поразки. Соціолог Михайло Вінницький пов’язує гідність із бажанням визнання наших цінностей – і кожної окремої людини, і громади, і нації.. Щоб не відбувалося нівелювання, знецінення, девальвація нашої національної присутності, нашої історії, нашої культури, нашої мови. Зворотною стороною цього бажання визнання нас є громадянська відповідальність. Ми як суспільство беремо на себе відповідальність, різні частини суспільства беруть різну відповідальність. Інтелектуальна частина суспільства бере на себе відповідальність за концептуалізацію, культурна частина бере на себе відповідальність за те, щоб іншою мовою – мовою мистецтва, через інші коди це проговорити. Освітня спільнота бере на себе відповідальність зробити освітній процес, освітні програми насиченими оцими сучасними важливими сенсами. Держава як сервіс має забезпечити нам потужну можливість брати на себе відповідальність і стати з громадянським суспільством пліч-о-пліч. Джефрі Стефніцкі (Jeffrey Stepnisky) з Канади, MacEwan University, запропонував хорошу ідею – термін dignified memory, що перекладається як «ушанована пам'ять» або «гідна пам'ять». Він говорив про те, що ми чітко маємо розрізняти ідеологічну пам'ять і пам'ять гідності. Повертаючись до нашого з Вами першого питання: пам’ятники Великій Вітчизняній Війні – це ідеологічна пам'ять, а ми хочемо зараз створити культуру пам’яті гідності. Ми гідно воювали в Другу Світову, ми гідно захищали свої права, ми гідно постали проти «режиму» на Майдані Незалежності, ми гідно зараз боремось за свою землю, за право бути самими собою. Ця традиція «пам'яті гідності» має стати ключовою традицією. Тому, пам’ятаючи події, жертви і здобутки Революції Гідності, формуючи новий Пантеон Героїв російсько-української війни, ми формуємо наратив про гідність, про право бути собою, про захист національної ідентичності, право говорити своєю мовою, думати так, як ми хочемо думати, бачити своє майбутнє з тими, кого ми вважаємо гідними. Про колективну травму як досвід Відома професорка Алла Киридон говорить, що сьогоднішній геноцид (а ми вже всі прийняли, що ця війна – геноцид українського народу, культури, ідентичності, мови) – це фактично пролонгація геноциду, який був у 1932-1933 роках. Імперська влада шукає різні інструменти: задушити голодом, задушити ідеологією, задушити військовою агресією, але задушити українців, не дати їм можливості здійснитися. Це пролонгація імперського і радянського геноциду, просто в інших форматах. Попри те, що ми багато говоримо про Геноцид, ми все ще погано вписуємо його в нашу персональну та колективну історію. Приклад Голодомору – це те, як в українській історії культурну пам’ять можна не лише створювати, а й забороняти – упродовж існування Радянського Союзу цей період нашої історії був принципово винищений. У радянських підручниках історії не згадувався Голодомор, в документах Партії, які були «guidelines» для всіх істориків, освітян, митців, не згадувався Голодомор. Мова йшла про колективізацію, індустріалізацію, ніби про позитивні періоди радянської влади. А що там було «за лаштунками» – про те заборонялося згадувати. І навіть у персональних мікроісторіях старі люди боялися про це говорити – тема була табуйована. І ось коли українська влада починає боротися із залишками тоталітаризму, поступово знімати таємниці, раптом виявляється, що ми боїмося говорити про Голодомор. Є поняття індивідуальної травми. Це коли ти учасник подій. Тобі боляче, ти переживаєш стрес / напад / насильство і так далі. Це твоя травма, вона лікується – психотерапевтично, якось ще. А коли ми говоримо про національний (колективний) рівень – стрес / насильство / розрив тканини нормального життя, – він не виліковується. Він має бути обов’язково проговорений – тут важливі і роль мистецтва, і роль ЗМІ, і роль освіти Ця травма має бути проговорена, прописана. Проговорена і прописана вона стає пропрацьованою, концептуалізованою (зняті фільми, зібрані документи, введено в наукові програми, у ЗМІ є публікації, спогади і так далі). Ми це прочитали, прожили, вивчили, і беремо собі в колективний досвід. Пережита травма – це частина нашої потужності, з якої можна зробити позитивні висновки, як от: ми вижили, ми продовжили існувати, зберегли власну мову, культуру, релігійні вподобання, ми не піддалися зрештою радянській владі. Ми – та радянська республіка, яка «вийшла» з Радянського Союзу у 1991 без крові. А зараз платимо, зараз боремося за нашу незалежність у цій війні. Це національно-визвольна війна. Можливо її назвуть «вітчизняною» чи ще якось – історики придумають. Але з точки зору типу війни, для мене як культуролога, це – національна-визвольна війна. Ми визволяємо націю від пригнічення. Це відтермінований з 1991 року процес. Про Університет У мене з Університетом – любов. Я з Університетом усе життя: вступила у 1983 році (у мене один запис у трудовій книжці), закінчила аспірантуру, захистилася і працювала асистентом, доцентом, нині – професором… Це любов. Як правило діти знають недоліки своїх батьків краще. Я знаю недоліки Університету. Але не дозволю його ганити, говорити про нього щось лихе й недалеке. Завдання кожної людини, яка любить свою Alma mater, любить тих, хто тут присвятив їй частину свого життя, – робити Університет кращим. Що там критикувати за стінами? Прийди і зроби! Зроби внесок, подаруй книжки бібліотеці, проведи семінар студентам. Це звучить наївно. Але з маленьких кроків, краплинок, створюється репутація, сила, престиж. Університет як ідея у глобальному світі – ніколи не переведеться! Він починався як союз (корпорація) професорів і студентів, змінювалась насиченість цих зв’язків та стосунків, інколи «перемагали» студенти, інколи – професори, але не може бути знівельована ідея універсальної освіти, яка формує сенси. Які би предмети не були, Університет – це завжди про створення нової якості мислення, простір для обміну думок, простір для можливостей. Університет дає доступ до якісних знань. Завдання студентів – взяти ці знання чи залишитись просто присутніми у цих стінах. Університет накопичує інтелектуальний потенціал, створює можливості. Так, інколи чогось не вистачає (обладнання, комп’ютерів тощо), хотілося би кращого фінансування. Проте накопичення інтелектуального потенціалу, можливість до нього долучитися – найголовніше. М’яч на стороні студента. Студент має хотіти це брати, бо це – простір можливостей для розвитку і самоздійснення. Так само, як і свобода – за неї треба боротися, за ідентичність треба боротися. Розмову записала Леся Сакаль-Лісніченко Центр комунікацій

Наталія КРИВДА: «Маємо концептуалізувати пережитий українцями досвід і робити з нього інструменти подальшого розвитку»

15.12.2022

Всього : Фотографія :

Професорка КНУ, відома культурологиня та інтелектуалка Наталія КРИВДА, призначена експерткою Ради при Міністерстві культури та інформаційної політики з подолання наслідків русифікації та тоталітаризму щодо окремих категорій пам’ятників і монументів пов’язаних із російською та радянською імперською історією. Завдання ради – сформулювати такі рекомендації, які допоможуть позбавитися тоталітарної спадщини, і, водночас, правильно поводити себе щодо пам’ятників, монументів, пам’ятних знаків, що несуть радянські маркери, але мають культурну цінність.

Поговорили з Наталею Юріївною про важливі для української державності сенси – колективну пам’ять, ідентичність, концептуалізацію спільного пережитого досвіду.

Про декомунізацію

В українському суспільстві визрів надзвичайно потужний запит на очищення публічного простору від тих маркерів, які не узгоджуються із нашим сьогоднішнім відчуттям і позицією. Міністерством культури та інформаційної політики створено Експертну раду, до складу якої ввійшли експерти культурно-креативної сфери, інтелектуалів, працівників музеїв, представників Інститут національної пам’яті (фактично ключова організація, що формує смисли і політику в сфері культурної пам’яті, комеморації, глорифікації, боротьби з наслідками тоталітаризму). Завдання ради – сформулювати такі рекомендації, які допоможуть місцевим громадам правильно поводити себе у відношенні до пам’ятників, монументів, пам’ятних знаків, що несуть радянські маркери тощо. Експертна рада допоможе сформулювати смислові рекомендації.

Університет теж має болюче питання, пов’язане з делікатною сферою нашого ставлення до минулого, яке переростає у формування нашого майбутнього. Це питання про збереження / демонтаж / реінтерпретацію пам’ятного знаку викладачам, студентам і співробітникам, які брали участь у Другій світовій війні.

Мені видається, що тут позиція складається з двох важливих частин (говоритиму і як культуролог, і як член експертної ради). Перша – публічний простір Києва має бути позбавлений маркерів радянського минулого, російського імперського минулого, які ще його наповнюють. Ми точно хочемо від цього звільнитися, наситити простір іменами наших героїв, подій, місць пам’яті, які важливі для українського дискурсу, української історії, культури, суспільної думки. З іншого боку ми намагаємося зберегти позицію цивілізованого народу, цивілізованої громади. Недопустимими є акти варварського ставлення до пам’яток, волюнтаристське поводження окремих громад, окремих громадян щодо цих пам’ятників. Ми не можемо, не хочемо й не будемо поводитися так, як поводяться північні сусіди, люди, які стають по той бік людськості, моралі, культури, поваги до спільної пам’яті. Ми точно знаємо, що хочемо демонтувати. Але точно не у спосіб, який суперечить цивілізованим нормам.

Іще на дві речі звернула би увагу. Тут доречно було б послухати істориків, але скажу як культуролог – Україна зробила величезний внесок у перемогу в Другій світовій. У той час вона перебувала у складі Радянського союзу, але мала ознаки й своєї державності. Кількість українців, які загинули на фронтах війни, до сьогоднішнього дня розриває наше серце. Обидва моїх діда загинули під час Другої світової. Я думаю, що в усіх українських родинах є хтось, хто брав участь у війні чи став остарбайтером і потім все життя під час радянської влади ніс на собі досить неоднозначну печатку. Це колективна травма – адже досвід, пережитий окремою спільнотою, є частиною нашої ідентичності. Ти стаєш українцем, ти відчуваєш себе українцем через те, що береш цей опрацьований досвід і він стає твоїм особистим досвідом, який ти приймаєш як громадянин.

Отже, Україна брала активну участь і Другій Світовій Війні, Україна понесла великі втрати, Україна героїчно захищала і свої землі, і землі радянського союзу. Тому перемога над фашизмом – це й наша перемога. Про те, що ця роль України була оцінена, свідчить той факт, що вона була однією із країн-засновниць Організації Об’єднаних Націй. Ми – у колі союзників-переможців, які започаткували новий світовий устрій. Тому ми не можемо віддавати комусь свої здобутки, здобутки своєї країни! Ми не можемо зрадити свою історичну пам'ять. Українське законодавство чітко зафіксувало, що ми охороняємо пам’ятки, пов’язані з Другою Світовою Війною, і героїчну участь України у цій війні. Проте ми маємо переосмислити, у тому числі і візуально, ці пам’ятники. Зокрема в рекомендаціях Ради, на які ми можемо сміливо посилатися, зазначено:

«Одним із провідних наративів російської війни проти України є відродження «тріумфу великої перемоги». Попри визначну роль українського народу у героїчній боротьбі та перемозі над нацизмом у Другій світовій війні, його участь системно применшується офіційним російським дискурсом, що, в свою чергу, популяризується у світі засобами російської пропаганди. Як наслідок, подвиг та перемога у Другій світовій війні приписується лише росіянам. Розвінчання російського ідеологічного міфу та демонополізація героїчної слави переможців у Другій світовій війні неможливі без просвітницької роботи та дипломатичних зусиль з боку України, а також збереження в публічних просторах українських міст та населених пунктів пам'яток, які вшановують та засвідчують участь українського народу у Другій світовій війні та його внесок у світову перемогу над нацизмом.

У той же час, існує потреба усунення маркерів радянської та російської мілітаристської пропаганди на частині пам’ятників і монументів та заміни написів на історично коректні. Зокрема, потребує заміни термін «Велика вітчизняна війна» на Друга світова війна», дати 1941 – 1945 на 1939 – 1945. Потребують усунення написи «радянська батьківщина», «радянський народ» і їм подібні. Подібні написи рекомендуємо замінювати на історично коректні, написи що увічнюють пам’ять тих, хто загинув у Другій світовій війні, наприклад: «пам’яті полеглих», «полеглим у Другій світовій війні» тощо».

Про концептуалізацію досвіду

Революція Гідності, з точки зору історико-культурного процесу, є логічним продовженням тих масових рухів, які властиві українському соціокультурному простору. Україна дуже довго була бездержавною країною. Наші території належали різним імперіям. Бездержавна країна – це означає, що влада для українців була ворожою, ми від неї відсторонювалися, ми її зневажали. Сила українського суспільства – у горизонтальних зв’язках, у вмінні об’єднуватися, самоорганізовуватися, домовлятися (традиції рад, віче). Якщо використовувати терміни постмодерну, це ризома – грибниця, яка сама є мережею; яка не має сталого центру, а має кілька осередків, за рахунок чого забезпечується її сталість і відновлювальність. Якщо говорити про побутові практики, то це толока. Отже – братський рух ХVI ст.(мережа шкіл, бібліотек, друкарень); далі мережа колегіумів, випускники академій, які розходилися і несли з собою знання; козацькі січі як мережеві організації; діяльність «Просвіти» у Львові; діяльність «Громад» на Правобережжі; Хлопоманство; «Товариство тарасівців»; УПА; партизанські рухи часів Другої Світової Війни; дисидентські рухи; волонтерство зараз – це все мережеві організації, горизонтальні зв’язки. І це те, що в різний спосіб і в різні часи рятувало, зберігало і розвивало нашу ідентичність.

Повертаємося до ідеї Революції Гідності – це рух від низу, це самоорганізація людей, які більше не захотіли терпіти зневагу. Власне термін «революція гідності» з’являється під час самих подій і це не просто бажання захистити свою вразливість (наукове визначення гідності пов’язане з бажанням захистити свою вразливість). Це бажання жити за своїми правилами, опікуватися і захищати, інколи дуже трагічно, інколи ціною свого життя, свої цінності. Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція Гідності і власне російсько-українська війна – за весь цей час ми бачимо відповідальність людей, взяття на себе зобов’язань, самоорганізація, громадський і громадянський рух знизу… У цей час влада десь осторонь. Цінності влади і цінності молодого громадського суспільства, молодої нації, яка поставала в 2013-2014 рр., – кардинально різні. Сьогодні згадуючи Революцію Гідності, ми розуміємо, що це – ціннісний прорив. Чому так болісно реагує наш північний сусід на наше бажання жити по-своєму? Тому що в нас із ними ціннісна прірва. Її не здолає жодне православ’я і байки про братськість народів, які, проте, продовжують далі жити і навколо яких об’єднується пропагандистська машина кремля. На противагу цьому безглуздю такі інтелектуальні осередки як університетська спільнота, як професіонали у сфері історії, філософії, культури, психології – просто зобов’язані не лише фіксувати досвід, пережитий українцями, а концептуалізувати його і робити з нього інструменти подальшого розвитку. Ми маємо на щось опиратися в своєму поступі вперед, і опиратися якраз на цей успішний досвід.

Ми не нація-жертва, цю віктимність треба викидати. Традиційно ми вибирали з минулого якісь поразки, їх оглядали, з них будували свою ідентичність. Ні, ми нація переможців! Перемога на Майдані, в Революції Гідності, крок за кроком перемоги на фронтах – це формує нашу ідентичність. Ми не маємо залишатися в межах цієї травми, яку безкінечно плекали. Ні, ми вже точно не нація поразки.

Соціолог Михайло Вінницький пов’язує гідність із бажанням визнання наших цінностей – і кожної окремої людини, і громади, і нації.. Щоб не відбувалося нівелювання, знецінення, девальвація нашої національної присутності, нашої історії, нашої культури, нашої мови. Зворотною стороною цього бажання визнання нас є громадянська відповідальність. Ми як суспільство беремо на себе відповідальність, різні частини суспільства беруть різну відповідальність. Інтелектуальна частина суспільства бере на себе відповідальність за концептуалізацію, культурна частина бере на себе відповідальність за те, щоб іншою мовою – мовою мистецтва, через інші коди це проговорити. Освітня спільнота бере на себе відповідальність зробити освітній процес, освітні програми насиченими оцими сучасними важливими сенсами. Держава як сервіс має забезпечити нам потужну можливість брати на себе відповідальність і стати з громадянським суспільством пліч-о-пліч.

Джефрі Стефніцкі (Jeffrey Stepnisky) з Канади, MacEwan University, запропонував хорошу ідею – термін dignified memory, що перекладається як «ушанована пам'ять» або «гідна пам'ять». Він говорив про те, що ми чітко маємо розрізняти ідеологічну пам'ять і пам'ять гідності.

Повертаючись до нашого з Вами першого питання: пам’ятники Великій Вітчизняній Війні – це ідеологічна пам'ять, а ми хочемо зараз створити культуру пам’яті гідності. Ми гідно воювали в Другу Світову, ми гідно захищали свої права, ми гідно постали проти «режиму» на Майдані Незалежності, ми гідно зараз боремось за свою землю, за право бути самими собою.

Ця традиція «пам'яті гідності» має стати ключовою традицією. Тому, пам’ятаючи події, жертви і здобутки Революції Гідності, формуючи новий Пантеон Героїв російсько-української війни, ми формуємо наратив про гідність, про право бути собою, про захист національної ідентичності, право говорити своєю мовою, думати так, як ми хочемо думати, бачити своє майбутнє з тими, кого ми вважаємо гідними.

Про колективну травму як досвід

Відома професорка Алла Киридон говорить, що сьогоднішній геноцид (а ми вже всі прийняли, що ця війна – геноцид українського народу, культури, ідентичності, мови) – це фактично пролонгація геноциду, який був у 1932-1933 роках. Імперська влада шукає різні інструменти: задушити голодом, задушити ідеологією, задушити військовою агресією, але задушити українців, не дати їм можливості здійснитися. Це пролонгація імперського і радянського геноциду, просто в інших форматах.

Попри те, що ми багато говоримо про Геноцид, ми все ще погано вписуємо його в нашу персональну та колективну історію.

Приклад Голодомору – це те, як в українській історії культурну пам’ять можна не лише створювати, а й забороняти – упродовж існування Радянського Союзу цей період нашої історії був принципово винищений. У радянських підручниках історії не згадувався Голодомор, в документах Партії, які були «guidelines» для всіх істориків, освітян, митців, не згадувався Голодомор. Мова йшла про колективізацію, індустріалізацію, ніби про позитивні періоди радянської влади. А що там було «за лаштунками» – про те заборонялося згадувати. І навіть у персональних мікроісторіях старі люди боялися про це говорити – тема була табуйована.

І ось коли українська влада починає боротися із залишками тоталітаризму, поступово знімати таємниці, раптом виявляється, що ми боїмося говорити про Голодомор. Є поняття індивідуальної травми. Це коли ти учасник подій. Тобі боляче, ти переживаєш стрес / напад / насильство і так далі. Це твоя травма, вона лікується – психотерапевтично, якось ще. А коли ми говоримо про національний (колективний) рівень – стрес / насильство / розрив тканини нормального життя, – він не виліковується. Він має бути обов’язково проговорений – тут важливі і роль мистецтва, і роль ЗМІ, і роль освіти Ця травма має бути проговорена, прописана. Проговорена і прописана вона стає пропрацьованою, концептуалізованою (зняті фільми, зібрані документи, введено в наукові програми, у ЗМІ є публікації, спогади і так далі). Ми це прочитали, прожили, вивчили, і беремо собі в колективний досвід. Пережита травма – це частина нашої потужності, з якої можна зробити позитивні висновки, як от: ми вижили, ми продовжили існувати, зберегли власну мову, культуру, релігійні вподобання, ми не піддалися зрештою радянській владі. Ми – та радянська республіка, яка «вийшла» з Радянського Союзу у 1991 без крові. А зараз платимо, зараз боремося за нашу незалежність у цій війні. Це національно-визвольна війна. Можливо її назвуть «вітчизняною» чи ще якось – історики придумають. Але з точки зору типу війни, для мене як культуролога, це – національна-визвольна війна. Ми визволяємо націю від пригнічення. Це відтермінований з 1991 року процес.

Про Університет

У мене з Університетом – любов. Я з Університетом усе життя: вступила у 1983 році (у мене один запис у трудовій книжці), закінчила аспірантуру, захистилася і працювала асистентом, доцентом, нині – професором… Це любов. Як правило діти знають недоліки своїх батьків краще. Я знаю недоліки Університету. Але не дозволю його ганити, говорити про нього щось лихе й недалеке. Завдання кожної людини, яка любить свою Alma mater, любить тих, хто тут присвятив їй частину свого життя, – робити Університет кращим. Що там критикувати за стінами? Прийди і зроби! Зроби внесок, подаруй книжки бібліотеці, проведи семінар студентам. Це звучить наївно. Але з маленьких кроків, краплинок, створюється репутація, сила, престиж.

Університет як ідея у глобальному світі – ніколи не переведеться! Він починався як союз (корпорація) професорів і студентів, змінювалась насиченість цих зв’язків та стосунків, інколи «перемагали» студенти, інколи – професори, але не може бути знівельована ідея універсальної освіти, яка формує сенси. Які би предмети не були, Університет – це завжди про створення нової якості мислення, простір для обміну думок, простір для можливостей. Університет дає доступ до якісних знань. Завдання студентів – взяти ці знання чи залишитись просто присутніми у цих стінах. Університет накопичує інтелектуальний потенціал, створює можливості. Так, інколи чогось не вистачає (обладнання, комп’ютерів тощо), хотілося би кращого фінансування. Проте накопичення інтелектуального потенціалу, можливість до нього долучитися – найголовніше. М’яч на стороні студента. Студент має хотіти це брати, бо це – простір можливостей для розвитку і самоздійснення.

Так само, як і свобода – за неї треба боротися, за ідентичність треба боротися.

Розмову записала Леся Сакаль-Лісніченко

Центр комунікацій