Новини

Всього : Фотографія :

Nature, найпрестижніший науковий рецензований журнал світу, опублікував дуже важливу статтю, присвячену українській науці під час повномасштабної війни. У публікації експертами виступили й представники КНУ імені Тараса Шевченка. Пропонуємо вашій увазі адаптований текст статті  The fight to keep Ukrainian science alive through a year of war.

Дослідники кажуть, що наука в Україні стікає кров’ю, але вони мають намір підтримувати свою роботу з допомогою інших країн.

Через рік війни Росії проти України Ксенія Мінакова відновлює свою дослідницьку лабораторію та кар’єру.

Мінакова, 34-річна фізикиня із Харкова, залишилася в Україні, коли Росія вторглася в лютому минулого року. Незважаючи на кризу, 19 серпня вона отримала підтримку, завершивши співпрацю з американськими вченими в дослідженнях сонячної енергії. Але та сама ніч принесла лихо. Російська ракета влучила в її кампус, убивши охоронця та знищивши її лабораторію оптики й фотоніки в Національному технічному університеті «Харківський політехнічний інститут».

Пані Мінакова з колегами врятували мікроскопи, зварювальне обладнання та комп’ютери з-під уламків і переїхали у менший простір неподалік. Її американські партнери з Університету Тулейна в Новому Орлеані, штат Луїзіана, один із яких, Денис Бондар, українець, надіслали до Харкова пакет підтримки, включаючи сонячні батареї, тепловізор та інше обладнання. Тепер у Ксенії лабораторне приміщення у чверть розміру того, що вона втратила, проте спільна робота з Університетом Тулейна, яка є частиною ширшої співпраці між двома закладами освіти, триває.

Незважаючи на щоденні тригодинні відключення електроенергії та часті сигнали про повітряну тривогу, пані Ксенія продовжує дослідження високоефективних сонячних елементів і сподівається відвідати Тулейн для навчання цього року. Вона проводить лекції та демонстраційні лабораторні заняття онлайн для своїх студентів бакалаврату, яким не дозволено відвідувати кампус університету з міркувань безпеки. У вільний час допомагає літнім мешканцям знайти воду та ліки, а дітям – вишивати символічні значки для бійців. «Найкраща ідея для життя – не мати вільного часу», – каже вона.

Ксенія Мінакова – одна з десятків тисяч вчених в Україні, які прагнуть продовжити свої дослідження, оскільки їхня країна вступає в другий рік протидії агресії Росії.

Більшість науковців країни, яких перед війною було 60 000, і близько 35 000 наукових співробітників, залишилися в Україні. Оцінки кількості тих, хто виїхав, дуже різні, але Міністерство освіти і науки України вважає, що близько 6000 науковців зараз перебувають за межами країни через війну. Із тих, хто ще в Україні, деякі обрали воювати на передовій – хтось там і загинув; інші втратили членів сім'ї. Багато з них є внутрішньо переміщеними особами через те, що їхні робочі місця пошкоджені, зруйновані або неможливі для роботи через брак електроенергії. Деякі втратили роботу, кошти на проєкти або частину зарплати, оскільки гроші перепрофільовуються на військові дії.

Станом на січень постраждав 91 науково-дослідний та заклад вищої освіти; за даними МОН, 4 повністю знищені. Близько 228 залишилися неушкодженими. Серйозно постраждав відомий Харківський фізико-технічний інститут та найбільший у світі радіотелескоп декаметрової довжини хвилі, який належить Інституту радіоастрономії в Харкові.

У грудні минулого року Національна академія наук України звинуватила Росію в «цілеспрямованому знищенні науки в Україні як професії», назвавши цей акт «наукогубством» (“scienticide).

Наука в Україні «стікає кров’ю», – каже Ігор Комаров, 58-річний хімік-органік, директор Інституту високих технологій Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Однак багато вчених, які залишилися, мають намір працювати всупереч обставинам. І все частіше міжнародна спільнота знаходить способи допомогти.

Хоча іноземні інституції пропонували підтримку українським вченим, які залишили країну з перших днів вторгнення, зараз вони адаптовують свою допомогу, щоб ці вчені могли підтримувати зв’язки з установами в країні. Іноземні інституції також дедалі більше спрямовують кошти на дослідників усередині країни – на зарплати, ремонт обладнання та інфраструктури, а також на віртуальну співпрацю. Посеред трагедій втрачених життів, розбомблених будівель і зірваних кар’єр багато українських вчених налагоджують співпрацю з інституціями за межами країни, які, на думку деяких, закладають міцну основу для успішної, орієнтованої на Захід наукової спільноти після війни.

Віялові відключення

Україна впоралася з невпинним руйнуванням енергетичної інфраструктури Росією, ввівши графіки віялових відключень. Також регулярно трапляються збої з водопостачанням та опаленням. Генератори й пальне знайти важко. Як наслідок, університети та науково-дослідні інститути повинні планувати детальні розклади експериментів і онлайн-занять, оскільки студенти в різних місцях не завжди мають електрику одночасно. 

Оскільки Росія продовжує бомбити країну, іншими регулярними, але менш передбачуваними перервами є сигнали повітряної тривоги, які зазвичай дають 30–60 хвилин попередження про те, щоб перейти в безпечне місце, розповідає Ігор Комаров. «Кожна людина знайшла спосіб опанувати ситуацію. Я просто продовжую працювати, працювати і працювати, навіть якщо щось іде не так».

Комаров, який очолює колектив із 60 співробітників та 500 студентів, каже, що перший місяць війни був особливо важким, і домінувала боротьба за постачання навіть основних реактивів. Вагомою точкою став переддень Нового року, коли Росія розбомбила його інститут, пошкодивши понад 1000 вікон, які потрібно було забити дошками, перш ніж температура впала.

«Більшість часу я та мої колеги – декани й директори – витрачаємо на те, щоб узгодити графік роботи з відключеннями та тривогами, організувати логістику, особливо реагентів, які надходять з-за кордону», – розповідає він. У вільний час пан Комаров збирає кошти на військові потреби та працює над пропозиціями щодо будівництва нового біомедичного наукового центру після закінчення війни.

«Я докладаю великих зусиль, щоб продовжувати займатися наукою. Важко не тільки фізично, але й через психологічний тиск. Щоб зайнятися чимось творчим, потрібен спокій. Навіть звичайна паперова робота стала справжньою проблемою».

Із початку війни його університет втратив приблизно одну п'яту своїх студентів і аспірантів, каже Ігор Комаров, який стурбований відтоком мізків. (Втрата студентів також впливає на фінансування його університету). «В Україні зараз дуже не вистачає науковців». Половина його співробітників і студентів переміщені в Україні, але все ще працюють; деякі співробітники університету, пішли на фронт, де деякі й загинули.

Допомога дослідникам в Україні

Минулого року Ольга Полоцька, яка очолює Національну фундацію досліджень України (НФУ), грантовий орган, створений у 2018 році, з нетерпінням чекала можливості виділити найбільше фінансування свого агентства в історії – 27 мільйонів (29 мільйонів доларів США), що вдвічі більше за попередній рік, у гранти на проєкти. Але незабаром після вторгнення уряд вирішив перенаправити ці кошти на допомогу у війні. Зараз НФДУ починає виконувати свої зобов’язання на 2022 рік. Полоцька спочатку зосередила свої зусилля на залученні міжнародної підтримки українських дослідників за кордоном. «Але на початку літа настав час, коли я сказала собі, що маю зосередитися на тих, хто залишився», – каже вона. «Нам потрібні ці люди. Науковці – це золотий ресурс».

Зараз низка схем міжнародної допомоги підтримує науковців в Україні. У червні 2022 року Швейцарський національний науковий фонд у Берні розширив схему підтримки українських науковців, які втекли до Швейцарії, щоб дозволити дистанційне фінансування проєктів в Україні між командами з двох країн. А Нідерландська дослідницька рада (NWO) обговорює схему вартістю 250 000 євро, за якою українські дослідники можуть дистанційно приєднуватися до існуючих проєктів, що фінансуються NWO. У грудні минулого року Кембриджський університет, Великобританія, та NRFU запустили схему, згідно з якою університет фінансуватиме до 15 грантів для окремих дослідників з України, які були переміщені через війну, але все ще проживають в Україні.

«Як на мене, це ідеально, – каже Полоцька, – надати грантову підтримку дослідникам, які перебувають в Україні з регіонів, які сильно постраждали від військової агресії».

У січні Фонд Саймонса в Нью-Йорку, який підтримує дослідження в галузі математики та фундаментальних наук, оголосив про фінансування понад 1,2 мільйона доларів для 405 науковців в Україні, включно з докторантами. Кожен отримуватиме 100 або 200 доларів щомісячної стипендії, а деякі керівники дослідницьких груп отримають більші одноразові суми.

«Головне завдання (спрямування грантів у країну) – переконатися, що науковці, які є в Україні, залишаються науковцями. Тому, коли війна зрештою закінчиться, вони не залишили наукові кола взагалі та не втратили зв’язок із міжнародним науковим співтовариством», – каже Майкл Роуз, який вивчає економіку науки та інновацій в Інституті інновацій та конкуренції Макса Планка в Мюнхені, Німеччина. 

Роуз є співзасновником #ScienceForUkraine (SfU), віртуальної міжнародної мережі дослідників і студентів. SfU спочатку зосередила свої зусилля на координації позицій для науковців, які виїхали з України, але тепер вона також прагне підтримати дослідників, які залишилися в країні. У вересні минулого року разом із глобальною ініціативою «Економісти для України» вона започаткувала програму надання 70 стипендій, кожна вартістю 5000 доларів США, науковцям в Україні. Нагорода передбачає налагодження контактів і взаємодію з приймаючими установами, якими переважно є університети США.

SfU також експериментує з вебсайтом, на якому понад 80 українських науково-дослідних інститутів розмістили запити до міжнародної спільноти. Вони варіюються від вогнегасників до стажування, хоча Роуз каже, що відповіді на запити поки що розчаровують.

Комаров вважає, що міжнародна підтримка має бути зосереджена на тому, щоб допомогти українцям продовжувати наукову та викладацьку роботу в Україні. Такі програми «допоможуть нам вижити, щоб відновити наукову інфраструктуру після війни», каже він.

Поглиблення зв'язків

Полоцька каже, що підтримка не обов’язково має бути фінансовою. «Було так багато ініціатив знизу вгору, наприклад, організація семінарів з управління грантами. Однією з ключових психологічних проблем, які відчувають люди, є відсутність спілкування, відсутність доступу до міжнародної спільноти».

Молоді науковці, такі як Іван Брусак, 28-річний фахівець з геодезії Національного університету «Львівська політехніка» в Україні, кажуть, що їм потрібне обладнання та дистанційна міжнародна співпраця.

Коли почалася війна, Брусак взяв кілька місяців відпустки на роботі, допомагаючи організувати студентську підтримку фронту. Його команда координувала гігантську ткацьку операцію, яка проводилася на понад 100 майданчиках по всьому Львову, перетворюючи тонни тканин і ниток на маскувальні сітки. Він також закупив і доставив військовим біноклі та тепловізори.

Брусак волонтерив з 8 ранку до 20 вечора, вечорами писав наукові роботи. «Чесно кажучи, я досі не розумію, як мені це вдалося», – каже він. До літа час його волонтерства скоротився, і в грудні він успішно захистив дисертацію.

Зараз його робота займає приблизно втричі більше часу, ніж зазвичай, каже він. «Я відчуваю постійну втому від війни та смертей людей, яких я знаю. Це відволікає увагу від науки». Але, додає він, «ми з колегами з України не збираємося здаватися. Ми чекаємо перемоги у війні».

Він цінує співпрацю з польськими вченими, яка почалася минулого липня. «Розуміння того, що незважаючи на війну ми продовжуємо співпрацювати, дає мотивацію».

Українські вчені за кордоном

Тим часом численні університети та міжнародні організації запропонували широкий спектр підтримки, включаючи вільні офісні приміщення, стипендії та роботу, щоб допомогти тисячам (або, можливо, десяткам тисяч) науковців, які покинули Україну. Роуз каже, що Польща та Німеччина прийняли найбільше вчених, але їх також багато у Франції, Іспанії, Італії та менше у Великобританії та Сполучених Штатах. Однією з найбільших схем підтримки була 25-мільйонна програма Європейського Союзу MSCA4Ukraine, яка пропонувала тимчасове розміщення для докторантів і постдокторантів у рамках програми «Дії Марії Склодовської-Кюрі».

Роуз каже, що один лише SfU допоміг приблизно 1000 науковцям знайти посади за межами України, і щотижня з’являється близько 10 нових можливостей.

У грудні минулого року польські та українські вчені, які співпрацюють із SfU та іншими установами, оприлюднили опитування понад 600 українських вчених, які покинули свою країну після вторгнення. Організатори охопили якомога більше респондентів за допомогою таких мереж, як SfU, але кажуть, що вони, ймовірно, пропустили вчених, які не пов’язані з цими групами. Проте результати свідчать, що за межами України перебувають переважно жінки (головним чином тому, що чоловікам важче виїхати: особи віком 18–60 років не мають права залишати країну, хоча можуть бути надані спеціальні права, наприклад, для батьків-одинаків). Більшість – старші наукові співробітники, також багато з них мають дітей.

Їхні стосунки з рідними установами в Україні різні.

«Ми побачили, що дослідники не хочуть залишати покинути свою роботу в Україні, – каже Ірина Дегтярова, співавтор звіту. Вона працює у Варшавській школі економіки SGH, Польща, на посаді, створеній після початку війни, будуючи зв’язки між школою та українськими університетами. «Вони не є типовими біженцями, які спалили свої мости. Величезне значення має те, що загроза не зсередини їхньої країни: вони мають зовсім інше мислення».

Опитування показало, що близько третини продовжують свою роботу в Україні дистанційно. Але 30% повідомили, що виникла напруженість у відносинах з деякими навчальними закладами, наприклад через те, що навчальний заклад сказав відсутнім викладачам повернутися або втратити роботу. І хоча 42% сказали, що повернуться в Україну, якщо війна закінчиться протягом кількох місяців, стільки ж повідомили, що вони не повернуться або не знають, що вони будуть робити.

Головне, за словами Ірини Дегтярової, щоб українці за кордоном були пов’язані з роботою вдома.

У декого зв’язки вже послабилися. Олена Присяжна, 35-річна фахівчиня з фізики плазми, яка працювала в Київському національному університеті, покинула українську науку – принаймні поки – після того, як закінчився її київський контракт, коли вона не змогла вчасно повернутися, щоб його продовжити. Вона втекла зі своєю матір’ю, молодшою сестрою (аспіранткою з фізики) та їхнім собакою після того, як ракета впала в саду їхнього сусіда. Коли Nature розмовляли з Присяжною у квітні минулого року, сім’я була в Нідерландах, де оговтувалися після важких випробувань, і обидві сестри шукали наукову роботу.

Тепер, завдяки знайомству раніше на конференції, Олена Присяжна працює неповний робочий день в університеті Соджо в Кумамото, Японія, в іншій галузі фізики плазми. «Важко бути одній», – каже вона, додаючи, що щоранку перевіряє Facebook, щоб переконатися, що її давні друзі та колеги в Україні ще живі. «Але війна мене змінила. Ти стаєш сміливішим і витривалішим», – каже Олена. «Якби хтось сказав мені рік тому, що я поїду до Японії сама, я б їм не повірила. Але страху у мене не було».

Олена Присяжна припускає, що зрештою повернеться в Україну, хоча будинок її сім’ї пошкоджений, як виявила її мати під час короткого візиту у додому. Мама, сестра Присяжної та їхня собака тепер живуть у кімнаті у переобладнаному таборі відпочинку в Нідерландах. Її сестра, яка майже закінчила докторську, коли виїхала з України, намагається знайти спосіб захистити дисертацію та працює в логістичній компанії.

Ігоря Комарова хвилює те, що науковці як Присяжна – молоді та без зв’язків – можуть ніколи не повернутися до України. Проте Майкл Роуз, який вивчає такі явища, як «відтік мізків», не погоджується.

«Незалежно від того, чи є люди біженцями, незалежно від того, повертаються вони чи ні, – каже він, – ці побоювання щодо відтоку мізків не є обґрунтованими. Більшість людей повертаються, а потім приносять нові ідеї. Але навіть коли вони не повертаються, вони все одно передають знання та розуміння людям, які все ще там. Навіть у такий спосіб відбувається обмін знаннями». 

Незалежно від того, чи надається допомога всередині країни чи за її межами, Майкл Роуз, Денис Бондар та інші переконані, що через жахи російського вторгнення може виникнути мережа зв’язків із західною наукою, яка допоможе Україні – якщо вона виграє війну – відновити та реформувати свою науку та побудувати майбутнє, тісніше пов’язане з Європою. 

Й Ігор Комаров, і Ксенія Мінакова хочуть зберегти українську науку сильною зараз, щоб дослідницька спільнота могла досягти швидких успіхів, коли закінчиться війна. Мінакова вважає своє дослідження вирішальним для цих зусиль. Її команда та Денис Бондар щойно виграли грант від Посольства США в Києві для фінансування навчання студентів магістратури в галузі науки, технологій, політики та бізнесу сонячної енергетики.

«Війна припиниться, і тоді нам потрібно буде бути хорошими фахівцями в альтернативній енергетиці», – каже вона. «Ми збираємося відбудувати нашу країну та наші кампуси, і я сподіваюся, що світ допоможе нам».

Джерело: https://www.nature.com/articles/d41586-023-00508-0

Центр комунікацій