Новини

Всього : Фотографія :

 Під час розмови про безпеку воєнного журналіста він автоматично складає руки одна на одну й переплітає пальці… Готовий боронити, захищати, рятувати. Мар’ян КУШНІР висвітлює бойові дії в Україні з 2015 року – відтоді, як прийшов працювати на Радіо Свобода. У 2022 році отримав відзнаку «Честь професії» та орден «За заслуги» III ступеня. Випускник бакалаврської програми Навчально-наукового Інституту журналістики, який попри все планує захистити свою магістерську роботу.

Які особливості роботи військового журналіста?

Давайте відразу перейдемо до термінів. Військовий журналіст – це той, хто носить форму. Я – воєнний журналіст. Воєнний журналіст – це цивільний журналіст, що працює в умовах війни. Військовий журналіст – комбатант. Він у будь-який момент може взяти до рук зброю і вести вогонь.

Головна особливість у роботі воєнного журналіста – темп. Високий темп. Реакція на те, що відбувається, має бути надзвичайно швидкою. Це вміння адаптуватися до ситуації, до змін.

У нас точиться війна між двома потужними арміями за підтримки великих країн, таких як Великобританія, США, країн Європейського Союзу. При цьому використовується широкий спектр озброєння. Ми повинні знати, як це все працює для того, аби елементарно вижити. Тому що знаючи, як працює міномет, можна розрахувати, коли тобі вчасно втекти і зберегти своє здоров’я. Знання – це дуже сильна штука.

Що іще має значення, крім знань?

Важливо розуміти, що за тривалий час роботи воєнним журналістом у тебе зашорюється погляд: можна не помічати того, що відбувається навколо тебе. Наприклад мені, як журналістові, який працює на війні з 2015 року, здаватиметься, що це уже було показано. Але будь-яка річ, що відбувається на війні, не може повторитися двічі. Це – завжди унікальні історії.

Є дві речі, які мають усвідомити воєнкори перед тим, як поїхати у зону бойових дій: перша, що ти можеш померти, і друга – якщо тобі страшно – не їдь на війну. Краще шукай історії поза зоною, і вони теж будуть про війну, бо війна охопила всю Україну. А якщо вже наважився поїхати – будь готовий боротися зі своїм страхом. Бо страх – це найгірша річ, яка може вбити на полі бою. На відміну від іншої репортерської діяльності, тут точно потрібно володіти своїм тілом і своїм страхом.

Реакція авдиторії на ваші матеріали якось позначається на вас?

Звісно, для будь-якого журналіста, не лише воєнного кореспондента, це дуже важливо. Коли матеріал, що дійсно вартий уваги і дістався великою ціною, не отримує визнання, на нього не звертають уваги, то це теж впливає на емоційний стан. Бо я – ретранслятор того, що відбувається там, для авдиторії, яка хоче дізнатися про події на фронті. Коли ж немає фідбеку від споживачів, мене це пригнічує і породжує невеличке вигорання. Але з цим можна боротися. І я поки що борюся.

Як ви стали емоційно стійким до того, що відбувається на фронті?

Журналіст не має бути емоційним. Особливо на фронті. Емоції не може бачити ні солдат, ні глядач. Те, що у мене може відбуватися усередині, це усередині. У мене є чітке завдання: я працюю. Я повинен зняти ту чи іншу історію. У штурмових діях тим паче. На емоції немає часу.

Небагато моментів, у яких я дозволив собі розчулитися. Один з них, коли евакуювали цивільних, серед яких була дитина, що вивозила свою морську свинку. Мені завжди було страшно побачити смерть дитини. І я не хочу бачити смерть дитини. Я не готовий навіть до того, щоб побачити страх у дитячих очах.

Емоції приходять потім, коли ти розумієш, що ти зробив трохи більше, ніж твоя робота. Наприклад, допоміг евакуюватися.

Як змінилися інтереси авдиторії від початку війни: що зараз цікаве людям?

Чесно кажучи, на це питання складно відповісти. На початку повномасштабного вторгнення всі матеріали з війни й українська, й зарубіжна авдиторії хапали, як гарячі пиріжки. Матеріал із перших штурмових дій у березні 2022 року, який я знімав, дивилися пів світу, його транслювали провідні світові медіа. На ютубі у нас (Радіо Свобода – авт.) сюжет назбирав шість мільйонів переглядів, а з перепостами це було по 12, по 15 мільйонів переглядів. Зараз у крайньому відрядженні я побував на Запорізькому напрямку, де українські війська вклинилися у лінію російських військ. Я пробув там добу, цей матеріал дався важко, але його подивилися кілька сотень тисяч…

Люди вже не шукають війну, вони шукають способи, як відволіктися від неї. Очевидно, що авдиторія з часом втомлюється від війни. Особливо іноземна.

Тому я зараз у пошуках, що цікаво. І у цьому теж особливість роботи воєнного журналіста – шукати нові шляхи подачі матеріалів. Щоби люди все-таки бачили, що відбувається на передовій, що відбувається на війні.

Наскільки вас, як воєнного журналіста, ображає таке ставлення?

Воєнного журналіста не можливо образити. Журналіст не має отих емоцій. Нема хорошого і поганого. Нема позитивного і негативного. Є історія. Є факти. І є авдиторія, яка буде знати про ці факти. Всі емоції можуть бути у мені. Мене може образити дівчина вдома чи кіт, що вдарив мене лапою. Головне, щоб люди знали, що відбувається. А все інше не має значення.

А яка роль українських журналістів у інформуванні зарубіжної авдиторії?

Почну трохи здалеку. Колись я хотів познімати закінчення війни в Іраку. Тоді мені сказали, що до цього потрібно довго готуватися: ти не знаєш мови, не знаєш менталітету, не знаєш ситуації, не знаєш території – ти в принципі нічого не знаєш. Так само й тут. Коли почалася повномасштабна війна, я чітко знав, що робити. Я знав територію, знав, як поводять себе війська, знав, з ким спілкуватися. Я чітко знав, як пересікати блокпости… Цього не знали іноземці, страждали. Вони не завжди могли зняти те, що могли зняти українські медіа. А ми знімали зсередини. Це дозволило нам знімати ту картинку, яка ширилася у всьому світі. Це дозволяло українським журналістам бути там, де не було нікого.

Якщо я обрав для себе знімати хід бойових дій, то мої колеги Євген Малолєтка і Мстислав Чернов працювали на висвітлення саме того, наскільки це є жахлива війна і наскільки Росія знищує цивільне населення, зокрема, у Маріуполі. Що є дуже важливо. Тому нам легше показувати «картинку» зсередини і доносити це до іноземної авдиторії. І я дуже позитивно сприймаю те, що іноземна авдиторія, авдиторія тих ЗМІ, які довіряють українським медіа,  вона все-таки споживає матеріал, який ми даємо. Наша унікальність полягає у тому, що ми є тут, і ми є українцями.

Як ви обираєте теми для своїх матеріалів?

Не я обираю тему, а тема часто обирає мене, коли я на місці. Буває, що я шукаю якісь історії. І розбираюся вже на місці: чи вартує уваги та чи інша історія, чи не вартує. Намагаюся потрапити туди, куди складно дістатися. Звідки мало інформації. Для мене завжди цінно, коли бійці говорять: «Ого, тут і журналісти бувають?!» І, якщо мені пропонують знімати штурмові дії, я ніколи не відмовляюся.

Як вирішуєте питання безпеки під час відряджень? Чи змінилося ваше ставлення до безпеки?

Коли їхав на війну, то для себе усвідомив, що можу загинути, але мені ще потрібно здати матеріал. Ще до повномасштабного вторгнення я за рік пройшов шість міжнародних тренінгів щодо того, як треба себе вести у зоні бойових дій. Потрібно чітко володіти тактичною медициною, знати, як дуже швидко накласти турнікет, як не розгубитися.

Важливим аспектом для мене з 24 лютого стало те, що я повинен мати машину. Автомобіль має бути у повному справному стані. Автомобіль, рух – це життя. В автомобілі має бути все необхідне, щоб жити автономно сім діб.

З якими проблемами доступу до інформації ви стикаєтеся?

По-різному буває. Трапляється нерозуміння військово-політичного керівництва, для чого існують журналісти. Бувають фізичні перешкоди, через які ти просто не можеш заїхати на ту чи іншу ділянку, щоб висвітлювати ситуацію.

Ми маємо об’єктивні ускладнення, із журналістської точки зору, із унормуванням роботи журналістів на війні: допуски, акредитації тощо. Але основною проблемою залишається те, що на сьогодні хід бойових дій наскільки складний, що журналісту вдається побувати не всюди у гарячих точках, тому що це небезпечно не лише для життя і здоров’я самого журналіста, це небезпечно для того супроводу, який нам виділяють – для військових, для бійців.

Чи підтримуєте ви у своїх матеріалах баланс між об’єктивністю та патріотизмом?

Об’єктивність – це і є журналістика. Тому ти або патріот, тоді займайся патріотичними справами, або ти журналіст. Якщо ти журналіст і патріот, то роби свою справу чесно: висвітлюй, показуй.

Яким ви вбачаєте майбутнє української військової журналістики і її роль у світовому інформаційному просторі?

У 2014 році в Україні зародилася велика когорта фахових воєнних журналістів,  які наразі мають колосальний досвід.

Зараз триває війна, якої не було з часів другої світової. І саме журналісти, які нині на війні, вчаться щодня, здобувають нереальний досвід, який увійде в історію світової воєнної журналістики. З часом це дасть можливість побудувати новий підхід до підготовки тих людей, які будуть їхати на фронт. Для того, аби вони могли працювати активно і адекватно в зоні бойових дій. І знати, як журналістам вижити на війні. Бо взяти матеріал – це добре, але його треба іще привезти і опублікувати.

Які поради ви дали б молодим журналістам, які хочуть працювати у сфері воєнної журналістики?

Змініть професію. Передумайте. Якщо вас так тягне до пригод, то займіться спортом. З парашутом стрибніть. Хочете адреналіну – знайдіть його десь в іншому місці.

А якщо не допоможе?

Тоді треба усвідомити і прийняти, що воєнна журналістика – це завжди надзусилля. Потрібно готуватися щоденно до того, що ти можеш загинути. Це велике психологічне навантаження. Це обов’язково посттравматичний синдром. Це проблеми в особистому житті, бо ваше життя постійно проходитиме на колесах. Зважте все це і зробіть висновки: що переважає – ваш матеріал чи особисто ви? Якщо ж все-таки переважає матеріал – тоді вперед!

Будьте готові до того, що вам потрібно вчитися щодня. Потрібно читати книжки, потрібно розвиватися. Спілкуватися з колегами. Говорити з ними, вчитися у них. Стежити завжди за подіям, за тим, що відбувається у світі 24/7, без вихідних і свят. Знати суспільно-політичну ситуацію. Аналізувати, думати, тому що війна і політика між собою пов’язані. Весь хід бойових дій має передісторію, передумови і причини, і їх можна простежити. І якщо не стежити і не аналізувати, то можна пропустити момент, де тобі треба бути. Значить ти не матимеш ексклюзиву. Значить ти не зможеш зробити якісний матеріал і у професії ти будеш ніхто.

Коли ви зрозуміли, що ваш матеріал важливіший за ваше життя?

Мабуть тоді, коли втратив перших друзів. Коли прийшло усвідомлення, що молоді хлопці гинуть там, на війні, а я чим відрізняюся? Воєнна журналістика для мене – це вже спосіб життя. Якщо брати терези, то мої матеріали (враховуючи мій досвід) переважають ризик. Я знаю, як поводити себе у різних ситуаціях. А оскільки я з вами тут, я вижив, то значить моє життя переважило. Якщо буде інакше, матеріал, яким би він крутим не був, ніхто не побачить.

Про що буде ваш повоєнний репортаж?

Ми всі чекаємо перемоги. Перемога настане, але якою вона буде – ми не знаємо. Я не буду знімати репортаж про перемогу. Бо у нас не буде «побєдобєсія». Це вже велика трагедія для нашого народу.

У мене за спиною – великий цвинтар. Для мене перемога – це буде тиха радість. Відвідаю на цвинтарі загиблих, просто посиджу і… Важко думати зараз, що буде потім… Буде тиха радість… Земля важлива. Територія важлива. Гідність важлива. Але ми втратили такі мікросвіти, які могли створити такий великий-великий всесвіт!..

Розмову вели: Діана Ларіна, слухачка секції журналістики КМАН,

та Юлія Нестеряк, ННІ журналістики

Фото із соціальних мереж Мар'яна Кушніра

Центр комунікацій