Новини

Всього : Фотографія :

Рівно 60 років тому, на замовлення Шевченкового університету, мистецьким колективом генерації шістдесятників – Аллою Горською, Опанасом Заливахою, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною та Галиною Зубченко – було створено вітраж «Шевченко. Мати». Проте тодішня влада побачила в цьому забагато національного українського контексту, ідейності, заклику. Вітраж знищили.

З 11 по 15 березня 2024 року в КНУ імені Тараса Шевченка триватиме просвітницький тиждень у пам’ять про цю подію. У вестибюлі Червоного корпусу експонується копія ескізу вітража «Шевченко. Мати». 11 березня відбулася тематична дискусія «Забуття і пам’ять: деколонізація знань».

Тема українського дисидентського руху потребує «деколонізації знань», нам важливо переосмислювати її критично і вдумливо, вивчаючи джерела, аналізуючи і рефлексуючи, спілкуючись із фахівцями, які досліджують цей період; спілкуючись із самими дисидентами, які можуть особисто засвідчити, або ж членами їхніх родин. Саме такою є мета просвітницького тижня у КНУ, який відкривала тематична дискусія «Забуття і пам’ять: деколонізація знань». 

Як зауважила модераторка заходу Юлія Кравченко, керівниця діалогової платформи «У пошуках ідентичності», «це сьогодні обов’язок громадянина України – робити щось на пізнання власної історії, на популяризацію, розповідь і для себе, і для світу – адже світ тому нас і не знає як цікаву й яскраву націю, якою ми насправді є. Світ нас почув тільки тому, що ми сильна нація, коли ми встояли й ніхто нас за три дні не завоював».

З вітальним словом до учасників дискусії звернулися ректор КНУ професор Володимир Бугров та декан Філософського факультету професор Анатолій Конверський.

Директор видавництва «Дух і Літера» Леонід Фінберг наголосив на важливості цього спільного проєкту двох університетів – КНУ та НаУКМА, зауваживши, що «наші акції з відновлення історичної справедливості й спадщини – наша відповідь на виклики часу».

Для деколонізації знань потрібна точність і неупередженість фактів. У драматичній історії вітража «Шевченко. Мати» важливо відділити емоційність, наполягає Олена Лодзинська, директорка Музею шістдесятництва м. Києва. Пані Олена описує загальну атмосферу часу створення вітража: «150-річчя Шевченка, свято всесоюзного значення, статуетки в магазинах, тарілки, чашки. Шевченко як захисник гнобленого селянства – це і будемо цитувати й дітей у школах вчити...» Проте шістдесятників обурювало таке ставлення влади, вихолощення творчості Шевченка. «Заливаха і Горська створюють образ гнівного Шевченка: він рве кайдани, він як крик з могили, прокльон з потойбіччя». На фоні всього цього Університет звернувся до Спілки художників із замовленням на вітраж. Замовлення взяв молодий колектив художників. На початку лютого був створений основний ескіз, його затвердили всі необхідні інстанції. «Роботу треба було виконати швидко. Розуміли, що не встигнуть усе – тож нехай буде тільки центральна частина. Цей малюнок на склі робився не прямо на вікні, а монтувався з окремих шибок. Рами скріплювали між собою просмоленими стрічками. Рами були чорні, стрічки чорні – усе це міцно зліплювалося і нарощувалося. Виконувався цей малюнок на склі. Завершили його у ніч перед відкриттям. А вранці інструктор обкому, відповідальний за ідеологію, В’ячеслав Бойченко одразу знайшов, до чого причепитися. Його не влаштувала іконописна манера, шрифт цитати здався йому церковнослов'янським, і в цілому вся композиція нагадує ікону. Шевченко тут не той добрий дідусь у папасі під рушником. Хіба це радянське трактування Кобзаря? (…) Зрозуміло, що показувати вітраж загалу уже не можна, небезпечно. Керівництво університету вирішує якось приховати те, що зроблено. Наказали запнути тканиною. Для цього треба вилізти на 7-метрову висоту, накинути тканину і, щоб вона не сповзала, закріпити. Вирішили взяти цвяхи й молоток. Зрозуміло, що скло тріснуло вже від перших маніпуляцій. Далі лишалося тільки призначити демонтаж. Художня комісія, яка мала все розглянути й затвердити, планувалася на 18 березня. Не дочекалися того часу, перевезли у Спілку художників. У результаті судилища Горську виключили зі Спілки, Семикіну усунули. Поголос пішов по Києву. Вітраж встигла побачити Михайлина Коцюбинська – це її спогад такий емоційний. Вона прийшла на відкриття і раптом побачила цю штору, і навіть не зовсім виметену від уламків скла підлогу. Цей її емоційний коментар широко відомий у мережах. Її можна зрозуміти, вона не історик – вона описала те, що побачила. Михайлина Коцюбинська засвідчила знищення художнього твору і не могла реагувати по-іншому, адже була чи не єдиною, хто бачив завершений твір. Так само розповідала про знищення вітража Семикіна».

Олена Лодзинська зауважує, що відродити знищений витвір справжнім вітражем не вдалося, адже відмовилися співавторки Семикіна і Севрук, «оскільки немає основних авторів – Горської і Заливахи. Заливаха у таборах, Горську вбили».

Пані Олена розповідає, що є охочі відновити вітраж, але, за її словами, «це було б неправильно робити, знищуючи інший мистецький твір. 1967 року був створений новий вітраж – теж українськими художниками-шістдесятниками. Там своя дуже цікава історія, вона теж не безхмарна. Бо маючи отой досвід, отой переляк із першим вітражем, дуже прискіпливо ставилися до будь-яких ескізів нового».

Розповідь Олени Лодзинської наштовхує на думку, що процес деколонізації складний, потребує ювелірності, адже неточності спровокують зайву міфологізацію. Наше ж завдання полягає у відновленні історичних фактів, правди, встановлення причинно-наслідкових зв’язків.

Тож з якими викликами стикається деколонізація знань? На це питання відповідає Наталія Кривда, професорка КНУ, голова Наглядової ради УКФ. «Те, що ми з вами зараз переживаємо, називається комунікативною пам’яттю. Дослідники кажуть, що є два типи пам’яті – комунікативна і культурна. Комунікативна пам’ять («трьох поколінь») означає, що людина, яка брала участь у події, розказує іншій людині. Як правило, дід розказує батькові, батько розказує вам. Це емоційна історія. От розповідь Михайлини Коцюбинської – це її переживання. А культурна пам’ять – це свідоме формування репрезентації нації в історичній перспективі. Ми з вами формуємо культурну пам’ять». Пані Наталія наголошує, що українськість, історія України, культура, ідентичність – основа національної безпеки. Всі наші програші на культурному терені крайніх 30 років виливаються у те, що сьогодні лінія фронту глибоко заходить в Україну. Триває цивілізаційна битва пам’яті, і важливо, хто зробить цей історичний наратив своїм. «Наша свідома позиція – формувати культурну пам’ять, яка збереже націю, представить її світу».

Важлива теза від професорки Кривди: знесення пам’яток, які очевидно маркують наш простір як радянський, має відбуватися у цивілізований спосіб. «Ми, на відміну від наших ворогів, маємо зберігати в собі антропоцентричний підхід. У цьому контексті відзначу наш Університет: і ректор особисто, і Центр комунікацій ініціювали обговорення того, які бюсти мають з’явитися на станції метро «Університет». Попередні, які несли в собі імперську, радянську символіку, прибрали. Нині ми маємо потребу обговорити, які ж персоналії заповнять простір станції метро, безпосередньо пов’язаної з КНУ. Це – наша з вами територія відповідальності».

Дослідження свідчать, що більшість робіт Алли Горської – на території, яка є окупованою нині. Зокрема й у Маріуполі. «І вони там знищуються, і їх там вже практично немає», – зауважує Наталія Кривда. – «Тому коли документальний фільм “20 днів у Маріуполі” здобуває “Оскар”, потрібно особливо пам’ятати, що певні витвори, мозаїки, вітражі Алли Горської й інших великих українських митців вже ніколи не будуть повернуті».

До дискусії долучається й автор нинішнього вітража, художник Василь Перевальський. Він стверджує, що ідеологічні виклики, з якими довелося зіштовхнутися при створенні полотна «Шевченко і народ», теж непрості.  «“Чому немає оптимізму? А чому герой стоїть?” Ми зробили картинку, де стоять студенти й написано “Учітеся, брати мої, думайте, читайте”. Керівництво хотіло, щоб був напис “Слава КПРС! ” Але ми залишили все, як задумали: Шевченко і народ; українці за ним стоять біля древа життя; студенти тримають книжку. Погодитися з написом керівництва не могли, а наш текст нам не дозволили – залишилося без тексту». Пан Василь метафорично зауважує: «Той вітраж був репресований, і наш вітраж також був репресований».

На дискусії присутня й Олена Зарецька – мисткиня, дизайнерка, кураторка, онука Алли Горської та Віктора Зарецького, засновниця БО «Фонд Алли Горської та Віктора Зарецького», яка розповідає, що ім’я бабусі  у дитинстві в родині не згадували, говорити про неї вголос було небажано.
Пані Олена зізнається, що шістдесятників для себе відкриває лише зараз як «рух молодості і завзятості, пристрасті й опору, породженого любов’ю до України. Для мене у юні роки рух шістдесятників був рухом літніх людей, який із сумом, прикрістю і блиском в очах згадують ті часи. Для мене мозаїки, як і для багатьох моїх однолітків, сприймаються як щось дуже радянське. І тільки в останні роки відкриваю для себе їхню цінність. Бачу багато паралелей із сучасністю. Та ж Алла Горська вивчила українську після 30 років і тоді ж відкрила для себе Україну як неймовірно потужну національну творчу ідею. Те саме дуже часто відбувається зараз з людьми, бо русифікація була 60 років тому – є і зараз». Пані Олена наголошує, що «важливо зберігати пам’ять й історію, у тому числі не канонізувати цих персоналій».

Дискусія актуалізувала багато питань, вирішення яких потребує наше сьогодення. За слушним зауваженням Анатолія Конверського, «ми сьогодні повернулися до тої святої пам’яті, почули автора нового вітража і спадкоємців вітража, який був знищений. Будемо продовжувати цю справу, творити нашу історію, повертаючись до джерел».

Центр комунікацій