Новини

Всього : Фотографія :

Про культуру історичної пам’яті та відповідальність за повернення з минулого втрачених пластів історії йшлося під час панельної дискусії «Забуття і пам’ять: деколонізація знань», що відбулася 21 травня в КНУ імені Тараса Шевченка.  

Організаторами дискусії виступили Історичний і Філософський факультети КНУ, платформа «У пошуках ідентичності» за партнерства Музею шістдесятництва й видавництва «Дух і Літера».

Обговорення базувалося на події 60-річної давнини, коли 24 травня 1964 року сталася масштабна пожежа у Державній бібліотеці Академії наук УРСР (нині відділ стародруків та рідкісних видань Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського). У підпалі звинуватили співробітника бібліотеки Віктора Погружальського, а подія увійшла в історію під назвою «Процес над Погружальським».

Письменник, дисидент Євген Сверстюк написав тоді гострий політичний памфлет «З приводу процесу над Погружальським», який вважається одним із найголовніших текстів українського самвидаву. У ньому звинувачується тодішня влада в підпалі й умисному знищенні унікальної колекції україніки, рукописних фондів.

Суд над палієм був відкритий, Погружальського засудили до ув’язнення, однак пригода набула надзвичайного суспільного резонансу й відразу почала «обростати» чутками, припущеннями та міфами. Очевидці відзначали, що пожежу вкрай важко було гасити. Серед киян ходили чутки про розсипаний у книгосховищі калій, який миттєво спалахував від контакту з водою, про фосфорне отруєння пожежних, про те, що палій був таємним агентом КДБ. Говорили, що вогнеборці прибули вчасно, але в кранах не було води через аварію на водогоні. Все це давало підстави для припущень, що підпал був ретельно спланований.

Тим часом у самій Національній бібліотеці ім. В. Вернадського називають необґрунтованими твердження про непоправні втрати для національної історії. По-перше, наголошують у НБУВ, чимало знищених примірників вдалося відновити за рахунок обмінно-резервних фондів. По-друге, найцінніші колекції зберігалися в іншому крилі будівлі й не постраждали. Те, що в полум’ї згорів майже весь відділ україніки та понад 500 тисяч стародруків, у Бібліотеці вважають чутками, далекими від істини.

«Справа Погружальського досі залишається нерозслідуваною захопливою детективною історією, – відзначила завідувачка Музею шістдесятництва Олена Лодзинська. – Щоб її реставрувати, насправді не так багато бази для дослідження. Знаменита стаття Євгена Сверстюка, один із примірників якої зберігається у Музеї шістдесятництва, написана по гарячих слідах. Важко сказати, наскільки вона фактологічна. Ніхто йому не звітував, що відбулося: він написав те, що почув і побачив. Попри все залишилися офіційні документи. Щоправда, годі сподіватися, що в них ідеться про зумисний підпал».

Українська історія завжди стояла поперек горла тоталітарному режиму, зауважує Олена Лодзинська. А міфи є найзручнішим об’єктом політичних маніпуляцій. Інформація, що базується на неперевірених джерелах, переказах, спогадах, чутках, найбільше хибує на суб’єктивізм і недостовірність.

То як протидіяти міфотворчості? Чому така значуща подія, що сталася у Києві 60 років тому, досі існує у формі історичного сюжету? Чому навіть в незалежній Україні не було спроб ретельно дослідити цю та чимало інших подібних історій? – спрямовує обговорення модераторка Юлія Кравченко, керівниця освітнього проєкту та платформи «У пошуках ідентичності».

«Я б поставив питання в іншому ракурсі. Чи наше суспільство готове до того, щоб відкрити правду? Адже це відповідальність за кожне слово, навіть якщо воно не всім подобається», – говорить в.о. декана Історичного факультету Тарас Пшеничний і виводить дискусію на новий рівень осмислення та узагальнення.

На думку Тараса Пшеничного, історія не є комерційним продуктом, інакше це призводить до знецінювання знань. Існують архіви, музеї, меморіали, бібліотеки тощо, які покликані співпрацювати з наукою, служити формуванню історичної пам’яті на засадах правди й об’єктивності.

«Потрібно брати відповідальність у свої руки для того, щоб усю правду з цих бібліотек і архівів виносити в люди. Не боятися говорити, не піддаватися кон’юнктурі, залишатися на ґрунті фактів і достовірних джерел, викривати будь-які фальсифікації і спотворення, – переконаний в.о. декана. – Але перед тим як відкривати правду, треба підготувати до неї суспільство».

В історії кожного народу є сторінки, які викликають почуття жалю або сорому. Але намагання ретушувати минуле небезпечне вже тим, що відкриває шлюзи для політичних спекуляцій. По суті, відбувається штучне викривлення подій. Лише історики у всеозброєнні сучасних технологій і ресурсів мають визначати рамки й пріоритети політики пам’яті, підхоплює тезу Михайло Бойченко, в.о. завідувача кафедри української філософії та культури Філософського факультету. 

«Це справа істориків – знаходити факти, працювати з архівними документами. Ми знаємо, що коли хочуть знищити історію, ліквідовують прямі документи. Але є багато таких, які можуть містити супутні свідчення. Можна вийти на кілька шарів дослідження. І кожен шар потрібно залучати до підтвердження історичних фактів. Справа філософів – насамперед виступати проти ідеологізації історії, фальсифікацій, постправди. Але головна робота – за істориками», – каже Михайло Бойченко.

Будь-яке суспільство час від часу потребує нагадувань про певні історичні події – щоб не уривався зв’язок поколінь. Панельна дискусія «Забуття і пам’ять: деколонізація знань» на основі теми про підпал Бібліотеки ім. В. Вернадського не є намаганням розворушити вуглини пожежі 60-річної давнини. Це своєрідна «робота над помилками».

«Ми повертаємося подумки в ті часи й проживаємо це знову і знову, – підсумовує декан Філософського факультету Анатолій Конверський. – Можна відновити зруйновані будівлі, але зруйновану духовність не відновиш. Саме культура історичної пам’яті покликана стояти на сторожі цієї духовності».

До обговорення долучилися Олена Романенко, заступниця директора з науково-педагогічної роботи Навчально-наукового інституту філології; Андрій Міненко, студент магістратури Філософського факультету; Василь Перевальський, художник-графік, свідок пожежі в НБУВ. Учасниками дискусії стали викладачі та студенти КНУ імені Тараса Шевченка. 

Центр комунікацій