Новини

Всього : Фотографія :

 Про людські цінності любов і повагу, віру та жертовність, чесність та оптимізм, йшлося під час пам’ятного вечора, приуроченого до третіх роковин з дня загибелі студента історичного факультету КНУ Дмитра Євдокимова.

Дмитро Євдокимов народився у місті Тростянці Сумської області 4 жовтня 1998 року. Був студентом Історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка. Навчався в харківському осередку Української академії лідерства. У 2019-2020 рр. взяв академічну відпустку та пройшов строкову службу. Він вважав, що бути готовим до захисту своєї Батьківщини та стати до зброї за потреби – його обов’язок як громадянина України. У перші дні повномасштабного вторгнення Дмитро добровільно пішов захищати свою країну. 29 березня 2022 року поблизу населеного пункту Тихоцьке Ізюмського району Харківської області Дмитро Євдокимов прийняв свій останній бій.

Викладачі й студенти Історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка, представники ГО «Українські Студенти за Свободу», рідні, друзі, побратими зібралися в Головному корпусі Університету аби вшанувати подвиг Дмитра.  

«За життя Дмитро говорив, що дуже любить людей, особливо друзів своїх, тому може жертвувати багато чим. У цих словах є найголовніше – любов і жертва, – зауважив в.о. декана історичного факультету Тарас Пшеничний. – Це те, що притаманне людині. Щоб любити і жертвувати, потрібно мати велику силу волі, глибокий внутрішній ресурс, уміти зібрати себе, відкласти  власні потреби на другий план і присвятити себе жертві заради рідних, друзів держави. Заради того що ми називаємо сьогодні майбутнє. Саме таким був наш Дмитро», – сказав Тарас Пшеничний.

Слова вдячності матері Наталії Євдокимовій та родині за те, що таку вели жертву поклала на користь країни та на захист всіх нас, висловив завідувач кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн Олег Машевський. Згадуючи свого студента, Олег Петрович підкреслив: «Дмитро був дуже енергійним, шукав себе в різних галузях. Але основний його фах – історія. Він любив Україну та обрав нашу освітню програму "Американістика і європейські студії", тому що уявляв Україну як вісь, навколо якої обертається європейська та світова історія. Україна для нього була центром Європи не лише географічно, а й за всіма історичними та цивілізаційними ознаками».

Доцентка кафедри Наталія Шевченко зауважила: «Людину формує її оточення. Знаючи Дмитра, я зрозуміла, що це щаслива людина. Він випромінював тепло та надію. В його голосі завжди відчувався оптимізм. Це все завдяки рідним і близьким, тим з ким він зростав в чиєму оточенні фін формувався. Дякую за вашу дитиною, за його світло і добро», – звернулася Наталія Ігорівна до мами Дмитра. – У нас, істориків, специфічна пам’ять. Для нас минуле не є сухим і книжним. Воно переплітається з сучасністю і творить живу канву, що складається з багатьох ниточок. Цими ниточками є люди, з якими зводить доля. Я рада, що свого часу в канву мого сьогодення була вплетена ниточка Дмитра», – сказала Наталія Шевченко.

Особливе почуття гумору Дмитра, його ентузіазм та активність відзначив у своїй розповіді однокурсник Владислав Береговий. Він продемонстрував студентські фотографії, пригадав, як Діма під час семінарів завжди приходив на виручку, коли виникала пауза, коли хтось не знав відповіді. Владислав зачитав лист Діми до викладача Олександра Охріменка щодо наукового керівника, в якій Дмитро пише, що йому 22 роки, що він брав 2 академвідпустки, встиг послужити в Збройних Силах України, і що для нього важливо, щоб він зі своїм майбутнім науковим керівником уявляли собі одне й те ж. Діма пообіцяв бути вірним, говорити правду і тільки правду, навіть, якщо курсова ще не почала писатись. Неймовірне почуття гумору та непідкупна чесність – цим Дмитро запам'ятався найбільше.

Артем, друг та побратим разом з яким Дмитро проходив військову службу, також поділився спогадами: «Я був інструктором у Дмитра, коли він проходив строкову службу в 129 навчальному центрі десантно-штурмових військ Збройних Сил України. Діма – інтелігент, «основа легіону», «людина розуміюча», людина, якій не треба пояснювати, навіщо це все, навіщо захищати Україну, навіщо виконувати свій конституційний обов’язок. Йому достатньо було сказати, що робити, і він виконував. Ми стали друзями. Він був на моєму весіллі. Подарував книгу. Я не погоджуюся з фразою "Герої не вмирають". На жаль, умирають. 29 березня, в один день, я втратив двох друзів – Дмитра Євдокимова та Ігоря Маховського. Але поки живе пам’ять, значить це все було недаремно. Ми маємо пам’ятати людину такою, якою вона була, з її позитивними рисами, її вадами. І коли хтось з присутніх постане перед вибором, він повинен пошукати в собі ту мужність, яку мав Дмитро у свої 23 роки».

Дякуємо всім, хто пам'ятає, і хто прийшов поділитися спогадами! Низький уклін родині Дмитра. Герою – вдячність, честь і пам'ять!

Центр комунікацій