Новини

 

Професор Науково-дослідного інституту українознавства КНУ імені Тараса Шевченка Роман Додонов розповів для газети «Світ» про те, як війна змінила фокус українських студій, чому Європа знову відкриває для себе Україну, які дослідження нині ведуться в Інституті та чому гуманітарна наука залишається ключем до розуміння національної ідентичності. Попри складнощі, науковці НДІУ продовжують працювати, розвиваючи українознавство як простір осмислення і творення майбутнього.

 

— Пане Романе, як ви сьогодні формулюєте місію Науково-дослідного інституту українознавства?

—   НДІ українознавства створено для «проведення науково-дослідних розробок, фундаментальних і прикладних досліджень з проблем українознавства; наукового забезпечення українознавчого складника в системі освіти і виховання України, підготовки здобувачів вищої освіти ступеня доктора філософії; поширення наукової та науково-популярної інформації про Україну та українство у світі». Ця місія зафіксована в Положенні інституту. Власне, так воно і є. Додам, що українознавство спеціалізується на міждисциплінарних дослідженнях, що виходять за межі традиційного предметного поля історії, мовознавства, соціальної філософії чи соціології. Власне кажучи, саме з такою метою Інститут і було створено на філологічному факультеті КНУ імені Тараса Шевченка в далекому вже 1992 році. Тобто він фактично є однолітком української незалежності. 

— А яке місце українознавство займає в сучасному науковому просторі України? Чи можна сказати, що у зв’язку із складними подіями в нашій країні воно переживає новий етап розвитку?

 — Наприкінці 2021 року Український інститут МЗС України провів дослідження про стан українських і кримськотатарських студій за кордоном. З’ясувалося, що більшість таких центрів або походять від старих совєтологічних інституцій часів Холодної війни, або діють при університетах у вигляді кафедр і лабораторій. Попри короткий підйом після розпаду СРСР, галузь поступово занепадала через зниження інтересу до гуманітарних наук і складнощі з працевлаштуванням у цій сфері.

Ситуація докорінно змінилася після 24 лютого 2022 року, коли мільйони українських біженців хлинули в Європу, а героїчний спротив України російській навалі викликав на Заході захоплення й повагу до нашої держави. В Європі відродився інтерес науковців, а в суспільстві виникла навіть мода на все українське. І хоч порівняно з 2022-2023 роками спостерігається помітний спад в цьому напрямку, все ж таки можна впевнено надати позитивну відповідь на Ваше запитання: так, у зв’язку з війною українознавчі студії переживають новий етап розвитку.

—  Можливо, й у НДІУ проводилися дослідження цього феномену, суспільного підйому?

— Так, науковці досліджували змістовну специфіку цього етапу в межах внутрішньоуніверситетського проєкту КНУ «Актуальність та перспективність напрямів досліджень в галузі українознавства шляхом моніторингу основних наукових трендів світових центрів Ukrainian Studies», ініційованого проректоркою з наукової роботи, проф. Ганною Толстановою. Цей грант допоміг зберегти колектив у перехідний період між науковими роботами. Результати моніторингу показали зсув фокусу Ukrainian Studies від тем «Культура-Мова-Історія» до «Війна-Політика-Україна». Тепер українознавство має не лише описову, а й прикладну місію – теоретично обґрунтовувати управлінські рішення у сфері геополітики, економіки, конфліктології та збереження культурної спадщини.

Також у цьому контексті цікавою є стаття «Navigating (im)mobility in an urban space: migrant’s lived experience in Kyiv/Ukraine before 2022», опублікована у рейтинговому журналі бази даних Scopus квартиль 1 «Comparative Migration Studies». Співавторкою дослідження разом із польськими колегами є старша наукова співробітниця НДІУ Олена Соболєва. У статті акцент зроблено на міському вимірі мобільності, зокрема на прикладі Києва, щоб показати, як економічні, політичні, соціальні й культурні чинники впливають на рішення людей про переїзд. На основі польових досліджень у Києві виокремлено чотири типи міграційних стратегій: повернення додому, подальший переїзд у межах країни або за кордон, залишення в місті чи невизначеність у планах. Автори наголошують, що прагнення залишитися в Україні має важливе значення для розуміння нинішніх процесів повернення вимушених мігрантів під час війни.

— Ви говорили про відродження інтересу Європи до українських гуманітарних студій. У чому саме це виражається?

— Особисто я поділяю думку, що перспективи українознавства – у міжнародному співробітництві: у підтримуванні наших співвітчизників за кордоном, у розвитку народної дипломатії та формуванні інтернаціональних наукових мікроколективів, здатних вигравати й засвоювати гранти міжнародних фондів.

У науковому плані в Європі з’явилися нові дослідницькі центри. Наприклад, в Німеччині до «старих» українознавчих міст – Мюнхена та Берліна – додалися нові адреси: Франкфурт-на-Одері, Регенсбург, Бохум. У 2024 році в Німеччині відкрито два центри міждисциплінарних українознавчих студій: «Denkraum Ukraine» при Регенсбурзькому університеті й «Науковий альянс міждисциплінарних українських студій Франкфурт-на-Одері – Берлін (KIU)», заснований Європейським університетом Віадріна. Делегація НДІУ відвідала ці центри, мала нагоду поспілкуватися з німецькими колегами й обговорити подальші наукові проєкти. Зокрема, ми в тісному контакті з професором Хьюго Хаусманом з Університету Регенсбурга та з професором Александром Вьоллем з Потсдамського університету.

—  Які наукові розвідки проводять наразі вчені НДІУ?

— Визначення тем наукових досліджень – це складний процес, у якому поєднуються ініціативи науковців і державні пріоритети. У час війни основна увага зосереджена на військових і медичних розробках, тоді як гуманітарні напрями залишаються поза увагою. Водночас саме дослідження духовних і матеріальних втрат чи наслідків руйнувань могли б стати важливим внеском українознавчих інститутів.

Наші науковці розробили конкурсні теми, присвячені гуманітарним аспектам національної безпеки, культурній деокупації та протидії російській агресії. Серед них – «М’яка сила українства як інструмент гуманітарної політики», «Культурна деокупація постконфліктних територій», «Героїзм у формуванні національної пам’яті» та «Волонтерство як чинник громадянського опору». Ці дослідження спрямовані на зміцнення ідентичності, розвиток дипломатії й збереження історичної пам’яті України.

Загалом попередні наукові дослідження Інституту були тісно пов’язані з темою національної ідентичності. Серед них – роботи про етногенез українського народу, геополітичну суб’єктивність України, формування нової політичної нації, мовну політику на деокупованих територіях та роль українознавства у патріотичному вихованні. Усі ці теми спрямовані на осмислення українства як культурного та політичного феномена. У 2025 році Конкурс МОН уперше включив напрями, близькі до українознавства, – зокрема збереження культурної спадщини під час війни, дослідження історичної пам’яті, протидію російським наративам і застосування ШІ у сфері гуманітарної безпеки. Це відкриває нові можливості для українських науковців реалізувати свій потенціал у сучасних гуманітарних дослідженнях.

 — Чи є серед останніх досліджень або публікацій Інституту ті, якими ви особливо пишаєтеся?

 — Усі монографії, рекомендовані до друку вченою радою НДІ українознавства, є якісними науковими дослідженнями, за які мені точно не соромно. Минулий рік був особливо результативний. Побачили світ «Етногенез українського народу» професора Леоніда Залізняка, посібник «Українознавство: гуманітарні виміри» професора Валентина Крисаченка та колективні монографії «Культурні практики населення України під час війни», «Геополітична суб’єктність України», «Україна: духовно-практичні виміри євроінтеграції». Хочу похизуватися і своєю працею «Підводна спадщина України: британські кораблі на дні Чорного моря», створену в результаті десятирічних досліджень.  Особливою гордістю Інституту стала книга «Чумаки. Студії з історії та історіографії» під керівництвом професора Віталія Андрєєва – найповніше видання про феномен чумацтва, що об’єднало здобутки кількох поколінь учених. Ця енциклопедична праця стала помітним внеском у розвиток українознавства.   

—  Уже майже два роки, як НДІ українознавства є структурним підрозділом КНУ імені Тараса Шевченка. Що змінилося за цей час?

—  Слід визнати, що процес реорганізації НДІУ був досить болісним. Достатньо сказати, що штат наукових співробітників на момент початку реорганізації складав 64 особи, в університет перейшло 32, наразі в Інституті працює 21 науковець. Проти рішення Міністерства освіти і науки ліквідувати НДІУ як юридичну особу виступило чимало науковців і діячів культури. Були пікетування, скарги, судові позиви. Сьогодні все це в минулому, колектив зайнятий нормальною науковою роботою. Пристрасті згасли, хоча крапка в процесі реорганізації ще не поставлена. Позитивним моментом стала перемога українознавців в основному конкурсі МОН, де з 6 наших заявок 4 отримали підтримку. Ці 4 теми забезпечили мінімум фінансування колективу. Керівництво університету всіляко підтримує наші ініціативи, тож працюємо задля спільної мети. Ми зі стриманим оптимізмом дивимось у майбутнє: готуємо нові проєкти на гранти НФДУ, на білатеральні гранти, на новий конкурс МОН.

—  Що, на вашу думку, найбільше заважає розвитку гуманітарної науки в Україні і як це можна змінити?

 — Не хочеться завершувати розмову на негативній ноті, але проблем вистачає. Сьогодні в Україні склалася система організації наукових досліджень, яка орієнтована, в цілому, на зарубіжжя. Орієнтуючись на Європу, ми часто не помічаємо, як починаємо грати проти себе. Адже політика наукових фондів побудована таким чином, щоб забезпечити «відтік мізків» з України; принципи відкритої науки спрямовані на добровільне віддавання результатів наукової праці; умови білатеральних проєктів передбачають, що всі виграні гроші залишаються в західних університетах. Європа зацікавлена насамперед у технологіях і точних науках, а до гуманітаристики ставиться обережно – у межах власних інтересів. Було б наївним вважати, що європейці готові фінансувати розвиток українського гуманітарного простору. Цим має опікуватися українська держава. Але наразі в неї є більш важливі справи. В реальності громадянське суспільство й окремі меценати, волонтери роблять для української культури набагато більше, ніж спеціально створені для цього державні органи. Як тут не пригадати Черчилля з його афоризмом «Якщо ми економимо на культурі, то за що ми воюємо?» Усе ж ми не опускаємо рук й працюємо над нашої спільною метою – кожен на своєму місці й доступними йому засобами.

 

Аліна Волик

для газети «Світ»

 Центр комунікацій