Новини

Всього : Фотографія :

Харизматичний лідер, суворий, але справедливий, люблячий сім’янин – такими словами згадували полковника, Героя України, Валерія Гудзя напередодні річниці його загибелі на вечорі пам’яті у Головному корпусі КНУ 11 березня.

Відслуживши 10 років в українській армії, зокрема, у 79-му окремому аеромобільному полку в Миколаєві, «Сімдесят дев’ятий» (саме такий позивний мав Валерій Федорович) звільнився в запас. Потім працював викладачем Бориспільського професійно-технічного ліцею, був тренером з боксу районної спортивної школи. А коли у 2014 році росія розпочала збройну агресію проти України, війна знову повернула його до війська. З того часу пройшов шлях від командира взводу до комбата і командира бригади. Згодом став слухачем Національного університету оборони України імені Івана Черняховського. Але з початком повномасштабного вторгнення повернувся у 24-ту бригаду для її підсилення. 12 березня 2022-ого року загинув у бою на Луганщині.

Майже рік потому зала КНУ вщент заповнена близькими, побратимами Валерія Федоровича та просто тими, хто прийшов вшанувати пам’ять загиблого воїна. Громада рідного для «Сімдесят дев’ятого» Борисполя зняла фільм про нього. А голова Бориспільської міської територіальної громади Володимир Борисенко так згадував Валерія Федоровича: «Особисто для мене він постає в образі вчителя, тренера. Ще дітей нас вчив, що завжди потрібно бути готовим стати на захист нашої неньки-України. І дійсно, з 2014-ого, а тоді й з 2022-ого, дуже багато хлопців зі зброєю в руках й донині боронять нашу країну».

Валерій Гудзь мав беззаперечний авторитет серед військовослужбовців. Одним з перших про його смерть дізнався комбат 24-ої бригади імені короля Данила Сергій Мазорчук, ця новина неабияк приголомшила: «Коли у 2022-ому я повідомив своєму підрозділу, що до нас повернувся «Сімдесят дев’ятий», це значно підняло морально-бойовий дух бійців. Тепер, казали, почуватимуться в безпеці. Коли дізнався, що він загинув, ще 2 дні не міг повідомити про це своїм бійцям. Втрата Валерія Федоровича для нас дуже важка. Він був для нас вчителем, батьком, завжди знав, що сказати, як підтримати».

Валерій Федорович дуже цінував увагу артистів і щиро радів їхній пропозиції приїхати і виступити перед бійцями. Він любив театр, де після вистав часто знайомився із акторами. Ада Роговцева і Світлана Орліченко з теплотою та гордістю згадують про «Сімдесят дев’ятого». А режисерка та акторка Катерина Степанкова розповіла про дружні стосунки із ним: «Валерій Федорович, здається, був єдиним комбригом, який знав, що ми приїжджаємо. Бо ми така клопітка історія: треба аби люди зібралися, аби вони були більш-менш вільні. Тому ми ніяких дозволів не брали, а просто їхали. А вже потім комбриги дізнавалися, що ми у них були. Але Валерій Федорович завжди знав, що ми їдемо».

«Сімдесят дев’ятий» мав довірливі стосунки і серед особового складу. До нього завжди можна було прийти за порадою, а молодь він заохочував вчитися, аби досконало знати свою справу. Зокрема, Андрій Заник, командир навчального батальйону резерву офіцерів факультету Післядипломної освіти Військового інституту КНУ так згадує про Валерія Федоровича: «Всіх лейтенантів, які приходили у бригаду, він оберігав, це були його діти. Кожного лейтенанта брав із собою на позиції, навчав, був прикладом. У 24-ій бригаді не було жодного солдата, хто б не поважав Валерія Федоровича. Він віддавав їм усю енергію, був суворим, але справедливим. Він виховав цілу плеяду молодих командирів».

На жаль, герої вмирають, але їх справи житимуть вічно. І повна зала людей, яким близькі ідеали Валерія Федоровича, засвідчує їхні бажання бути гідним своєї країни та тих, хто віддав за неї життя. Слава Героям!

Центр комунікацій