Новини

У черговому номері часопису «Київ дипломатичний», підготовленому до друку, вміщено інтерв’ю з ректором Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимиром Бугровим.

У розмові йдеться про роль Університету в умовах війни, наукову дипломатію як інструмент міжнародної суб’єктності України, виклики академічної мобільності, підтримку студентів і викладачів, а також стратегічні завдання для вищої освіти в процесі післявоєнного відновлення.
Публікуємо повний текст інтерв’ю.

Наукова дипломатія сьогодні стає одним із провідних інструментів міжнародної суб’єктності держави. Це сила, що діє точно, делікатно та невимушено. Але за умов повномасштабної війни вона набуває нового сенсу – стає інструментом стратегічної єдності з цивілізованим світом. Про роль університету за часів випробувань, знання як опору, дипломатію освіти та науки ми розмовляємо з ректором Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимиром Бугровим.

У 2024-2025 роках наукова дипло­матія стала одним з інструментів м’якої сили України. Як Київський національний університет імені Та­раса Шевченка долучається до цієї роботи на міжнародному рівні?

Міжнародний статус університету формувався десятиліттями. Співпраця з Університетом Тампере у Фінляндії по­чалася ще в 1970-х роках, з Університетом Тулузи у Франції – у 1980-х. І це не разові акції, а тривала та системна робота. Налагоджуються нові партнерства, зокрема стратегічні. Партнерство з Единбурзьким університетом охоплює літера­турознавство, хімію, право та міжнародні відносини. Воно базується на особистих контактах, довірі та спільних цінностях. Сьогодні ми також розвиваємо унікальний для України проєкт із астробіології. Ця галузь практично зникла після розпаду СРСР, але нині ми повертаємо її до науко­вого обігу на принципово новому рівні.

Окрім цього, Шевченків університет бере участь у глобальних академічних коа­ліціях на підтримку України, з-поміж яких – мережі UtrechtNetwork CIVIS, Coimbra Group та The Cuild. Ми виступа­ємо учасниками програм Horizon Europe, Erasmus+, Marie Sk?odowska Curie Actions. Усе це – не просто формальні проєкти, а справжні платформи наукової та освіт­ньої дипломатії, через які Україна говорить із Європою мовою знань, ідеї та довіри.

Попри війну, Університет не лише зберіг, а й розширив міжнародні контакти. Яка мета такого партнер­ства в 2025 році? Які з нещодавніх міжнародних проєктів, конферен­цій чи обмінів Ви вважаєте страте­гічно важливими для університету?

Мета – бути активним учасником сві­тової академічної спільноти, формувати імідж України як держави, що інвестує у майбутнє через освіту та науку. Це також важливо для посилення нашої суб’єктності на глобальному рівні.

З-поміж ключових подій - Міжнародна конференція Science for Peace and Security, яку ми провели спільно з університетами Німеччини, Франції та Польщі. Це був не просто академічний форум, а простір без­пекового діалогу, в якому українські науковці мали слово на рівних.

Окремо відзначу участь КНУ у проєкті Twinning Initiative – співпраця з провід­ними університетами Британії, зокрема Единбургом, які не лише відкривають свої ресурси, а й вивчають досвід українських освітніх практик за кризових умов.

Ми також проводимо віртуальні школи, спільні літні програми, обміни для студен­тів і молодих дослідників, адже майбутнє – за поколінням, яке навчається сьогодні. Це партнерство змістів, а не лише підписаних угод.

Що стало для Вас найголовнішим викликом у забезпеченні освітнього процесу під час активних фаз війни?

Передусім виклик був моральний. Чи маємо ми право за умов війни продовжу­вати навчати? І відповідь була очевидною: маємо обов’язок. Бо саме університет – це місце, де формується критичне мислення, де зберігається гуманізм, утримується логіка раціонального діалогу. Це і є наш вне­сок у спільну перемогу.

Ми зробили ставку на сталість. Було дуже важливо не втратити ритм. У 2022 році від­бувся онлайн-випуск магістрів і бакалав­рів. Ми продовжили освітній процес у най­важчі дні. І завдяки цьому багато студентів встигли подати документи на гранти, вступ до європейських магістратур. А дехто з ви­кладачів – стати учасниками міжнародних наукових проєктів.

Звичайно, емоційно було дуже важко. Студенти та викладачі втрачали рідних. Дехто – сам брав участь у бойових діях. Ми знаємо і пам’ятаємо наших студентів і співробітників, які загинули. На жаль, їх уже кілька десятків. Це страшна ціна, і ми як університет не маємо права бути байдужи­ми. Кожна пара, кожен день – це вшануван­ня їхньої пам’яті через дію, через знання.

Які саме інноваційні рішення було запроваджено?

Війна стала неочікуваним каталізато­ром для трансформації освітніх процесів. Ми опинилися перед викликом: як про­довжувати навчання, зберігаючи якість освіти, водночас турбуючись про безпеку та психоемоційний стан студентів і викла­дачів. І ми впоралися.

Онлайн-модель, яку ми оперативно розгорнули, дала змогу студентам завершити навчальний рік, успішно склас­ти сесію, а багатьом – вступити до магі­стратури чи аспірантури в університетах Європи. Гнучкість формату – це те, що залишиться з нами назавжди. Але ми об­стоюємо важливість фізичної присутності в університеті, бо це простір соціалізації, культури й академічної дискусії. Навіть за умов обстрілів ми шукали рішення, аби не зупиняти процес.

Ми впровадили електронний документо­обіг, цифрову ідентифікацію студента, а та­кож систему мікрокредитів – для гнучкої побудови освітніх траєкторій. Це відповідає найкращим європейським практикам і від­криває більше можливостей студентам.

Звісно, інфраструктура університету по­страждала. Є корпуси, які зазнали руйну­вань. Але за підтримки партнерів нам вда­лося відновити деякі об’єкти – зокрема, за участі Турецького агентства з міжнарод­ного співробітництва та розвитку (ТІКА), а також фармацевтичної компанії «Біофарма», яка допомогла з ремонтом корпусу Інституту біології.

Ми також стали координатором міжна­родного наукового проєкту DIGI UNI, що фінансує Єврокомісія. Це перший випадок, коли український університет виступає координатором великого європейського консорціуму. Це свідчення довіри, а також доказ того, що українські науковці здатні бути лідерами трансформації цифрової освіти в Європі.

Окремо хочу підкреслити: університет не припиняв працювати жодного дня. Це було принципове рішення. Ми не переносили сесій, не скасовували іспитів, бо знали: стабільність і структура дають студентам відчуття опори в хаосі.

Чимало українських студентів і ви­кладачів наразі перебувають за кордоном або навчаються онлайн. Як Ви оцінюєте шанси на те, що вони повернуться працювати й від­будовувати Україну? Що університет уже робить, аби зберегти з ними зв’язок?

Так, сьогодні чимало студентів та ви­кладачів КНУ знаходяться за кордоном або працюють дистанційно. Я дуже споді­ваюся, що частина з них повернеться. Тому що вони зацікавлені у змінах у своїй країні. А університет зі свого боку робить усе можливе, щоб цей зв’язок зберегти.

Під час поїздок до Латвії, Чехії, Франції, Фінляндії я особисто зустрічаюся зі студентами КНУ, які тимчасово навчаються там. Вони хочуть повернутися, бо відчувають, що потрібні в Україні. Це дуже важливо. Наше завдання – створити для них умови, щоби вони хотіли повертатися з не лише патріотизму, а й з раціональної логіки.

Також я вважаю, що університет заці­кавлений у своїх випускниках. Ми зараз оновлюємо альманах Асоціації випускників КНУ – це форма гуманітарної дипломатії, що підтримує зв’язок із нашими людьми у світі.

Сьогодні зростає глобальний інтер­ес до України як феномену. Як уні­верситет розвиває напрям Ukrainian Studies? Чи можуть українці за кор­доном – особливо біженці, які лиша­ються в Європі, – стати амбасадорами українських студій? Як їх можна залучити?

Українські студії сьогодні стають са­мостійною темою, концепцією і ціннісним напрямом. До війни часто українські студії вивчалися в межах радянології або східно­європейських студій, зараз – як окрема повноцінна галузь. Це важливо як для самоусвідомлення, так і для європейської інтеграції.

Ми активно сприяємо розвитку цьо­го напряму – як на рівні курсів, так і че­рез дослідницькі проєкти. Університет реалізує ініціативу з відкриття центрів українознавства у співпраці з європей­ськими партнерами. У 2024 році ми ініцію­вали міжфакультетську програму з Ukrainian Studies англійською мовою – для інозем­них студентів і викладачів, які прагнуть глибше зрозуміти Україну.

Дуже важливо, що наші викладачі та дослідники працюють у провідних університетах світу, створюють українознавчі програми, готують студентів, популяризу­ють українську мову і культуру, формують гуманітарну ідентичність. Це справжні культурні амбасадори. Вони несуть Україну у світ через знання.

Відомо, що частину співробітників і студентів було мобілізовано. Як університет підтримує зв’язок із ними, і чи є програми підтримки для тих, хто повертається з фронту?

Звісно, частину наших студентів і спів­робітників було мобілізовано, і ми намагаємося підтримувати з ними зв’язок. Ми надсилаємо їм інформаційні матеріали, допомагаємо, якщо виникають труднощі з документами, навчанням. Є випадки, коли студенти складають сесію дистанцій­но – з передової. Це вражає.

Але не менш важливо – працювати з тими, хто повертається. Ми маємо при­клади, коли хлопці після фронту продо­вжують навчання. Це окрема розмова: їх треба чути, розуміти. Вони мають інший до­свід, і він важливий для університету.

Ми розглядаємо можливість створення спеціальної програми психологічної підтрим­ки та реінтеграції для таких студентів. І, без­умовно, для викладачів також. Це не тільки про пільги чи адаптацію – це про людяність.

Крім того, ми підтримуємо родини тих, хто загинув. Це моральний обов’язок університету. І я вдячний кожному колезі, який долучається до цієї важливої роботи. Ми створили Меморіальний простір пам’яті загиблих студентів і працівників, що стане місцем осмислення, вдячності та єднання.

Якими Ви бачите головні стратегіч­ні завдання для університету най­ближчими роками?

Наше стратегічне завдання – не про­сто зберегти університет, а дати йому новий імпульс розвитку. Ми чітко бачимо ключові напрями: збереження матеріально-техніч­ної бази, розвиток науки, підготовка фа­хівців для процесу європейської інтеграції, створення сучасної інфраструктури.

Мріємо завершити реконструкцію низки гуртожитків, добудувати сучасні лабораторії, оновити кампус. Плануємо створення біотехнологічного хабу, адже це напрям, де Україна може бути не лише учасником, а лідером. Також велике значення має збе­реження нашого Канівського навчально-наукового центру – це унікальний простір для екологічних, історичних, гуманітарних досліджень.

Маємо амбітні плани щодо віднов­лення Астрономічної обсерваторії, яка є пам’яткою архітектури, науки та духо­вності. Це місце, де наука зустрічаєть­ся з історією. Крім цього, ми плануємо посилити міжнародну складову – зокрема, розширити участь в альянсах європей­ських університетів, збільшити кількість програм подвійних дипломів, залучити ще більше дослідницьких грантів.

Також ми активно працюємо над цифровізацією управління, впровадженням сучасних ІТ-рішень до навчального про­цесу. Університет повинен залишатися інтелектуальним центром національного і міжнародного рівня, і водночас – відкритим, гнучким, здатним реагувати на зміни.

Чи здатен український університет, зокрема наша alma mater, бути не про­сто освітньою інституцією, а активним гравцем у глобальному переосмис­ленні цінностей, безпеки, демократії? Чи може, на Вашу думку, освіта стати чинником нової архітектури Європи?

Університет має залишатися інте­лектуальним осередком не лише наці­онального, а й міжнародного значення. Ми хочемо бути не просто академічною установою, а активно впливати на форму­вання нової освітньої етики, безпекової архітектури, гуманітарного діалогу в Єв­ропі. І я переконаний – наш університет до цього готовий.

Сьогодні ми є свідками глобального цивілізаційного зламу, і роль університетів – не лише транслювати знання, а й творити сенси, формувати відповідальне лідер­ство. Саме в освіті закладається основа для сталого миру, критичного мислення, діалогу культур.

Я глибоко переконаний – Україна пере­може! І це буде не лише військова пере­мога. Це буде перемога освіти над варвар­ством, культури над агресією, людяності над страхом. І я вірю, що наш університет залишиться тим місцем, де народжуються нові ідеї, де цінується свобода, де фор­мується майбутнє. Ми тримаємо освітній фронт, і не відступимо.

Антоніна Ліннік