Новини

Друга панель V Міжнародної науково-практичної конференції «Розбудова внутрішніх систем забезпечення якості у ЗВО України» стала майданчиком відвертого й надзвичайно змістовного діалогу ректорів про те, як формується внутрішня система забезпечення якості в університетах – не «за документами», а в реальному житті інституцій, що працюють у різних регіонах країни й у різних умовах. Вона логічно продовжила дискусію першої панелі, де учасники окреслили ключові виклики та європейські орієнтири розвитку системи якості.

Модератор панелі, проректор КНУ Андрій Гожик одразу задав високий тон розмові. Він наголосив, що будь-які процеси в аудиторії можливі лише тоді, коли адміністрація створює для викладачів відповідні умови. І хоч студент або викладач іноді може звертатися до міністерства, 99% проблем і запитів усе одно повертаються до адміністрації університету. Саме вона – ключовий учасник внутрішньої системи забезпечення якості поряд із викладачами, студентами та роботодавцями.

«Якими інструментами ми надихаємо, заохочуємо або спонукаємо? Примус, мотивація, заохочення – три механізми, які є в кожної адміністрації», – поставив пряме запитання модератор. У відповідях ректорів проявилися три різні, але взаємодоповнювані підходи: стійкість, культура довіри, політика якості.

 

Сумський державний університет: якість як умова виживання

Для Сумського державного університету внутрішня система якості – не данина моді, а питання виживання. Відстань у 35–40 кілометрів до ворога в умовах постійних обстрілів перетворює культуру якості на ресурс стійкості. Ректор СумДУ Василь Карпуша підкреслює: для його університету якість – це «основа стійкості й успішності», що пронизує всі напрями роботи та охоплює всіх стейкхолдерів.

Окрема лінія – роботодавці. Там, де бізнес виїхав із регіону, його участь у системі якості потрібно буквально «повертати» через експертні ради, кейси співпраці й логіку економічної вигоди: роботодавець виграє, коли отримує підготовленого, мотивованого, якісного фахівця. Показовий приклад – IT-сектор, який «першим чітко зрозумів», що участь у внутрішніх системах якості дає прямий кадровий результат.

Та сама логіка стійкості у воєнний час проявляється й у матеріальному вимірі. Проєкти з облаштування безпечних просторів, у які вкладено десятки мільйонів гривень, розглядаються не лише як елемент безпеки, а й як частина внутрішньої системи якості. Без належних умов – приміщень, укриттів, сучасної інфраструктури – якісну освіту забезпечити неможливо.

 

Київська політехніка: фундаментальна освіта як інструмент стійкості

Ректор Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» (КПІ) Анатолій Мельниченко акцентував на іншому аспекті стійкості – фундаментальній освіті, яку не можна замінити прикладними «короткими курсами».

«Нас часто питають: навіщо матаналіз? навіщо фізика? навіщо філософія? Але без фундаменту випускник стане вразливим. Йому дадуть одну вузьку функцію – і на цьому все», – наголосив ректор.

У КПІ підкреслюють: саме фундаментальна підготовка робить студентів конкурентними, зокрема у сферах кібербезпеки, де потрібне складне системне мислення. Тут звучить важлива думка: роботодавець, якому потрібна «людина, що пише код», і роботодавець, якому потрібен архітектор систем, – це два різні замовники. Саме тому частину прикладних запитів КПІ переводить у формат сертифікатних програм та вибіркових блоків, але не жертвує фундаментом.

Київська політехніка зберігає ключові традиції, водночас створюючи механізми для залучення студентів до управління якістю: методичні комісії, участь студентів у розгляді результатів опитувань, реальний вплив на освітні програми.

 

Львівський національний університет: якість через розвиток викладача

Львівський національний університет імені Івана Франка представив третій вимір стійкості – людський капітал. Проректор Андрій Гукалюк акцентував: внутрішня система якості тут спирається не лише на процедури, а насамперед на довготривалу інвестицію в професійний розвиток викладачів і гарантів освітніх програм.

Ще до пандемії в університеті запустили курси вдосконалення викладацької майстерності, які з часом перетворилися на постійну платформу зростання. До них залучають зовнішніх експертів, зокрема Юрія Рашкевича, а за кілька років частина тих, хто приходив на заняття як «учні», уже самі виступають тренерами. Це не просто навчання «для галочки», а реальний ліфт професійного зростання. Показовий штрих – оголошення про набір на такі курси за лічені хвилини збирають сотні охочих, а університет відкриває їх і для колег з інших ЗВО.

Другий рівень – адресна підтримка гарантів. Для них регулярно проводять окремі програми, адже змінюються законодавчі вимоги, підходи до акредитації, сама логіка управління освітніми програмами. До цього додається й матеріальна складова: відновлений мотиваційний фонд, розподіл якого передано на рівень факультетів. Таким чином саме на місцях вирішують, кого підтримати додатково – не лише за викладання, а й за участь в акредитаціях, розробку програм, проєктну діяльність.

 

Чернівецький національний університет: культура як основа якості

У Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича слово «культура» звучить не як абстракція. Ректор Руслан Білоскурський нагадує: культура якості базується на прожитому досвіді й цінностях, а правила працюють лише тоді, коли спираються на внутрішнє переконання, а не лише на примус. Десять років впровадження ESG-логіки – це «10 років спільного проживання», а не просто виконання процедур.

Ключовий мотив тут – чути й діяти. Стейкхолдери мотивуються тоді, коли бачать наслідки своєї участі. Якщо роботодавців і студентів запрошують до круглого столу, вислуховують, а потім нічого не змінюється – наступного разу вони не прийдуть. Опитування, які не впливають на рішення, «вигорають» уже на другій-третій спробі.

У Чернівцях внутрішня система якості стала також інструментом горизонтальної інтеграції. Запровадження процедур якості несподівано виявило, що в одному університеті роками працювали науковці з однаковим об’єктом дослідження, але різним інструментарієм – і навіть не були знайомі. Нова система стала майданчиком, де вони нарешті зустрілися й почали створювати додану вартість разом.

 

Дніпровська політехніка: якість як партнерство зі студентами

Національний технічний університет «Дніпровська політехніка» показує іншу важливу лінію: якість як спільна відповідальність, а не пошук «винних». Ректор Олександр Азюковський говорить про університет як простір, де освітній продукт одночасно є і «товаром», і «послугою», а студент – і клієнтом, і партнером.

З одного боку, університет має формувати вишуканий смак до якісних освітніх послуг і чесно говорити: навчання – це складно, це емоційний і фізичний ресурс. З іншого – створювати середовище, у якому не страшно ставити запитання «навіщо?» і «що буде, якщо…». Звідси – повага до різних форматів комунікації: від чатботів до «кави з ректором», де важливі розмови відбуваються у неформальній атмосфері.

Саме така культура, за логікою спікера, перетворює розкидані «точки» контактів на справжню спільноту – колектив, команду, університет як «третє місце» між домом і роботою.

 

Харківський національний університет: якість як модернізація менеджменту

Проректор Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Борис Самородов представив організаційний розвиток, пов'язаний з міжнародним досвідом й менеджерськими змінами.

Участь у проєктах British Council стала не лише навчанням окремих команд, а й приводом переглянути управлінські підходи, структуру університету й понад сотню внутрішніх документів. Утворена команда випускників цих програм сьогодні працює над оптимізацією 275 освітніх програм, бюджетів факультетів і внутрішньої конкуренції – з усвідомленням, що мова йде не просто про «скорочення», а про баланс між якістю, фінансовою стійкістю й людським виміром.

 

Університет як мережа: аналітична позиція КНУ імені Тараса Шевченка

Ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Бугров розгорнув тему якості у ширшій площині – як мережі взаємодій між університетами, регіонами й суспільством, у якій кожна інституція займає своє місце: регіональний лідер, класичний університет, переміщений ЗВО чи технічний заклад з багаторічною історією.

Ця мережа тримається на «рідності» з університетом, яку зберігають студенти й випускники; на відчутті, що без університету місто і регіон втрачають частину своєї ідентичності; на розумінні, що у вищій освіті неможливо обійтися без постійної дискусії про те, що таке якість і навіщо вона потрібна суспільству.

КНУ показує, як складні наукові школи, внутрішня конкуренція факультетів, бізнес-клуби, зустрічі з роботодавцями й стратегічна автономія керівників формують сучасну систему управління якістю.

Володимир Бугров підкреслив, що університети в Україні давно живуть у логіці європейських стандартів, навіть коли нормативна база відстає від практики. Він наголосив на важливості горизонтальної взаємодії між університетами – ректорської дипломатії, обміну досвідом, спільних рішень у межах ректорських спілок і конференцій.

 

Фінальний блок панелі – швидке опитування про інституційну акредитацію – виявив майже одностайну позицію: «за». У різних інтерпретаціях, але з дуже схожими аргументами.

Для СумДУ головним зауваженням стала «магія цифр»: чим успішніший університет, тим більше він змушений доводити свою успішність документами. Масиви доказової документації на акредитації виглядають непропорційними до реальної можливості експертів усе це прочитати. За таких умов природним виглядає запит на довіру: університет, який системно підтверджує якість, не повинен щоразу «переобтяжуватися» доказами. У класичному європейському форматі, коли інституційно акредитований університет сам далі акредитує свої програми.

У Чернівецькому університеті звертають увагу на повторюваність акредитаційних процедур: до 80% того, що звучить на першій зустрічі з адміністрацією, надалі відтворюється на кожній акредитації. Це не додає ні якості, ні сенсу, лише розсіює зусилля.

Ректор КПІ підсумовує це коротко й різко: проблема – у надмірній бюрократичності, коли формалізація починає жити власним життям і підмінює зміст. Іноземні акредитаційні процедури часто виявляються простішими й більш змістовними за національні.

При цьому керівник «Дніпровської політехніки» наголошує на різноманітті: країна має дуже різні університети, і єдиний «шаблон» для всіх приречений давати спотворення. Там, де погляди різняться, це не катастрофа, а «маркерні точки», що показують проблеми, які треба розв’язувати, а не замітати під килим.

Проректор Каразінського університету піднімає питання синхронізації процедур: коли освітня програма подається на акредитацію паралельно з конкурсною пропозицією, а через місяць після старту набору приходить зауваження щодо нових норм законодавства, це створює правову і організаційну колізію. Так само звучить аргумент про повторюваність вимог до бібліотек, музеїв, баз практики, які за рік не зникають, але щоразу доводиться доводити їхнє існування «з нуля».

У Львівському університеті пропонують диференційований підхід: програми, які вже неодноразово успішно акредитувалися, логічно виводити на більш гнучкий, менш бюрократизований режим, зміщуючи акцент із постійного доведення того самого – на розвиток, оновлення, вдосконалення.

Завершальні ремарки ректора КНУ про акредитацію підсумовують цей блок у політичному вимірі. Проблема тут не лише у процедурах, а й у балансі впливів: держава задає рамки й фінансування; агентства забезпечують стандарти й оцінювання; університети несуть репутаційну відповідальність і формують практику.

Недооцінена ланка – ректорські асоціації та об’єднання університетів, які в Європі є сильними гравцями освітньої політики. Для української системи це напрям, який потребує посилення: університети мають не тільки виконувати правила, а й брати участь у їх формуванні – з урахуванням реальних практик якості, а не лише нормативних конструкцій.

У підсумку друга панель чітко окреслила три ключові ролі ректора в сучасній системі якості.

По-перше, це стратег стійкості: той, хто забезпечує функціонування університету в умовах війни й нестабільності – від укриттів та інфраструктури до фундаментальної освіти й підтримки викладачів.

По-друге, куратор спільноти: лідер, який формує культуру довіри, залучає студентів і роботодавців, підтримує горизонтальні зв’язки та перетворює університет на цілісну спільноту, а не набір підрозділів.

По-третє, адвокат змін: керівник, що впливає на освітню політику, піднімає питання інституційної акредитації, боротьби з бюрократизацією та посилення ролі ректорських асоціацій.

Усі ці підходи демонструють: українські університети давно працюють у логіці ESG, а повномасштабна війна стала чесним тестом, який проявив і слабкі місця системи, і її силу – стійкість, партнерство та здатність до розвитку.

 

Міжнародна науково-практична конференція «Розбудова внутрішніх систем забезпечення якості у ЗВО України» – це щорічний майданчик, який уже вп’яте організовує Відділ забезпечення якості освіти КНУ імені Тараса Шевченка під керівництвом Дарії Щеглюк. За кілька років конференція перетворилася на одну з провідних фахових подій в Україні, що об’єднує університетські команди, національні інституції та європейських експертів у сфері забезпечення якості вищої освіти. Її головна цінність — відверта професійна розмова про те, як університети вибудовують культуру якості, адаптуються до викликів та впроваджують європейські стандарти ESG у щоденну практику.

Центр комунікацій