АНТОН БОНДАРЕНКО

26 років, позивний «Бандерас», командир 1-го відділення 1-го взводу оперативного призначення 10-ої роти 4го батальйону 13 БрОП «Хартія» Нацгвардії України, випускник ННІ філології КНУ імені Тараса Шевченка 2024 року.

Героїчно загинув 15 вересня 2025 року поблизу с. Лук’янці Харківської області під час виконання бойового завдання, захищаючи територіальну цілісність та незалежність України.

До Київського національного університету імені Тараса Шевченка Антон Бондаренко вступив у 2018 році. Навчався в ННІ філології за освітньої програмою «Переклад із французької та з англійської мов». В Інституті філології розповіли, що Антон був талановитим й завзятим, прагнув професійної досконалості, тому після закінчення 2 курсу за академічною мобільністю студіював латинську мову на бакалавраті Університету Лотарингії (Франція), який закінчив у 2021 році. Професор Бернар Жакʼє поділився спогадом про свого студента: «Якось Антон запропонував поговорити розмовною латиною. Я розгубився і трохи занервував. А він впевненою латиною, зі вставними словами й конструкціями, говорив зі мною, ніби доводячи, що це жива мова, а не мертва».

У 2022 році Антон повернувся в рідний Інститут філології – став магістрантом кафедри загального мовознавства, класичної філології та неоелліністики. Доцентка цієї кафедри Валентина Миронова зазначила, що Антон був гордістю і надією кафедри. Його запрошували в аспірантуру, але Антон обрав інший шлях – захист України. «Найталановитіший мій студент за всю мою викладацьку діяльність. Він не просто порядна людина, чесна, правильна, яка вірила в правдивість цього світу! Він – геніальна людина, яка знала велику кількість мов, обдарована Богом усіма талантами!», – сказала Валентина Миронова.

Антон був моволюбом, вільно володів французькою, англійською, іспанською та латинською мовами. Проте по-справжньому закоханим був у рідну – українську, тому шукав і досліджував значення слів: давніх, питомих і репресованих; досліджував творчість письменників Розстріляного Відродження та неокласиків. Прививав студентам і учням любов до мови, літератури та історії. Завідувачка кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Оксана Сліпушко розповіла: «Одного разу Антон поставив мені риторичне запитання: „А як би в час війни вчинив Шевченко, Франко?” Так, як Антон. Захист Батьківщини для нього був священним. Він жив Україною, а вона говорила його устами. Антон вів YouTubeканал про мову, літературу й історію „Освітарня”. А ще писав військовий щоденник у телеграмі. Переконана, що тепер його щоденник стоятиме поряд із Шевченковим».

Антон Бондаренко співпрацював із командою першої онлайнрадіостанції авдіокниг в Україні «Слухавка». Разом із харківським радіо «Накипіло» започаткував мовознавчий проєкт «Словотека». Займався двосторонніми перекладами не тільки з сучасних, але й із давніх мов. Здійснив переклад поезії Тараса Шевченка «Думи мої, думи...» латиною. Завдяки Антону українською заговорила праця філософа Анатолія Ахутіна «Війна й інтелект» (2023, вид-во «Дух і літера»). У 2023–2024 рр. викладав латинську мову в Медичній гімназії № 33.

Інтелектуальний і мовний горизонт Антона природно поєднувався із внутрішньою дисципліною та енергією, які він реалізовував у спорті. Антон з повною віддачею займався великим тенісом і футболом. Був гравцем Федерації тенісу України. Любов до спорту змалку прививалася батьками та дідусем – Стефаном Решко, професійним футболістом і гравцем київського «Динамо» (1970–79 рр.). Мама Антона Вікторія Решко розказала, що в дитинстві син був активним і непосидливим. «Його захоплення спортом було логічним і зрозумілим для всіх… Як і всі діти, мріяв стати відомим тенісистом, брав участь у багатьох змаганнях, отримував кубки та медалі…», – пригадала мати.

Антон дорожив своїми рідними й друзями. Цінував свій автомобіль і швидку їзду. Любив готувати. Про його кулінарний талант знали всі, адже він пригощав власноруч спеченими солодощами. Волонтерив: допомагав переселенцям із логістикою, організовував збори на дрони, РЕБи, транспорт, засоби зв’язку, керовані кулемети для війська.

Елла Андрієвська, яка викладала Антону французьку мову, підкреслила, що він був не просто її студентом, а другом родини. Спілкувався з її дітьми, разом із ними реалізовував проєкти у воєнний час. «Мої діти брали з нього приклад, надихалися ним. Він встигав все. Антон – непересічна особистість», – наголосила Елла Андрієвська.

Таким його бачили ті, хто знав Антона особисто – як людину, що поєднувала глибину, дію і внутрішню силу. Цей образ продовжують і спогади колег та викладачів, які фіксують інший, але не менш важливий вимір його життя. Викладачка Тетяна Качановська написала на своїй сторінці в соцмережі: «…Невгамовний і пристрасний шукач сенсів, що з початку повномасштабного вторгнення був фіксером і перекладачем для іноземних ЗМІ, а згодом пішов на фронт... Антон – повний антипод персонажа поширеного ним колись вірша Кавафіса. У минулому часі про нього говорити не можу», – йшлося у дописі. Описаний нею досвід має цілком конкретний вимір – роботу на передовій інформаційного фронту. У зонах конфлікту жодна репортажна діяльність неможлива без посередників. З лютого 2022 р., дати повномасштабного російського вторгнення в Україну, Антон Бондаренко був одним із фіксерів. Він був гідом, перекладачем і супутником репортерів французьких телеканалів TF1 та LCI. З французькими журналістами об’їхав прикордонні міста України. Згодом цей досвід визначив його подальший вибір.

У вересні 2024 року Антон пішов добровольцем на фронт. У відповідь на прохання рідних і викладачів «Хоча б не тепер! Ти потрібний науці» говорив: «Я – чоловік. Зараз такий час, я повинен бути там». На вмовляння «Хоча б не в піхоту!» усміхався: «Не хвилюйтеся, у мене добре виходить. Приїду таким сильним – не впізнаєте». Він прокидався о 5 ранку для понаднормового тренування, а вночі засинав у бліндажі з книжкою своїх улюблених авторів: Вергілія, Сенеки, Катулла, Лесі Українки, Валер’яна Підмогильного, Миколи Зерова, Анатолія Дімарова…

Важливо відзначити сенси, якими наповнюються характеристики Антона такі як глибина, дія, внутрішня сила й подібні. Для хлопця це завжди було результатом, на який він готовий працювати – важко, наполегливо, не шкодуючи себе та свого комфорту. Це робило його дорослішим і свідомішим, за тих, хто був поряд. Побратим Дмитро Заріпов пригадує суперечку у навчальному центрі, викликану невдоволенням проведення військової підготовки. Антон мав сміливість висловити незгоду як керівництву, так і побратимам. Як коментує Дмитро, «то був конфлікт, можна сказати, між здоровим глуздом та інфантильністю. Невдоволених підготовкою вистачало, але тільки Антон був готовий для цього важко працювати. Решта ж щоб стати Джонами Рембо готові були не більше, ніж дивитися фільми про Джона Рембо. Як Антон сам про себе колись сказав: „Я люблю вчитися і я вмію вчитися”». Хлопець уособлював зрілу внутрішню силу й відповідальність, доводячи, що справжня готовність – це не слова чи амбіції, а щоденна наполеглива праця над собою і сміливість діяти.

Історію бойового імені Антона розповідає Богдана Сахно, дівчина героя. Богдана каже, що, за давньою козацькою традицією, позивний для воїна підбирають побратими. «Після проходження підготовки прийшов час визначатися з іменем. Антон хотів бути „Еразмом” (Еразм Ротердамський – мислитель епохи пізнього Відродження, був найвизначнішим знавцем латини свого часу). Проте побратимам ця назва здалася невідомою і незрозумілою. Водночас «Бандерас» – це те, що було суголосним з його іменем і прізвищем, відповідало його драйву й енергійності, зрештою – так його називали рідні. Одного дня Антон повернувся з навчань і не без суму сказав: «Ну все, тепер я „Бандерас”», – ділиться спогадами Богдана.

Історію з іменем згадує в пам’ятному дописі побратим Антона: «Можу похвалитись, я все таки маю той позивний який я хотів, шкода що твоє псевдо потерпіло зміни.

Однак нехай всі пам’ятатимуть твій чин, твої прекрасні і щирі чесноти, твою працю над літературою, та твою глибоку, наповнену радістю і добротою, усмішку.

Від друга Шляхтича, друже Еразм-Бандерас, навіки в строю!»

Журналіст і командир взводу бригади «Хартія» Юрій Бутусов розповів історію свого знайомства з Бандерасом – у серпні на базі колумбійського підрозділу 13- ї бригади Нацгвардії «Хартія». Потрібно було розібратися в ситуації після відмови частини іноземних бійців іти на штурм, відібрати тих, хто готувався до штурмових дій, тих, кого можна було навчати на операторів мавіків, і тих, із ким слід було розривати контракт. Саме тоді, спілкуючись із бійцями іспанською, він раптом почув від Бандераса українською: «Колумбійцям треба якісна підготовка під завдання, якщо вони будуть довіряти командирам – вони підуть».

Як зазначив Юрій Бутусов, тоді й з’ясувалося, що засмаглий боєць із вільною іспанською – український сержант. Бандерас болісно переживав, що не був поруч зі своїми людьми в той момент, коли сталася відмова. Він говорив із кожним окремо і прямо питав: «Ми плануємо новий штурм, буде ретельна підготовка, планування, наші дрони у повітрі. Ти йдеш на штурм чи ні?» Половина бійців погодилася саме на його пропозицію. Після завершення відбору Бандерас спокійно сказав: «Цього разу вони виконають завдання. Я піду на штурм разом із ними».

Бутусов підкреслив, що тоді зрозумів, чому головний сержант батальйону Тихий одразу розгледів у Бандерасі лідерські якості: після БЗВП його направили на навчання у Британію, і фактично він був головним сержантом- українцем колумбійської роти. На думку Бутусова, Бандерас був «геніально закоханий у свою справу» й умів захопити своєю енергією всіх навколо.

Особливо його вразило те, що Антон повністю присвятив себе військовій службі: «Я рідко був такий вражений у житті. Адже Бандерас повністю присвятив себе військовій службі на найнебезпечнішій та найважчій професії – піхотинця. Не в управлінні, не перекладачем, а справжнім бійцем. Він обрав той шлях, у який вірив – шлях Воїна, шлях героя, як у його улюблених книжках, шлях захисника своєї родини, своєї коханої, захисника мови, якою він досконало володів. Для нього українська мова стала не просто професією, а справою честі за яку він поклав своє унікальне життя», – написав командир взводу бригади «Хартія» Юрій Бутусов.

Цю ж внутрішню мотивацію Антона, його любов до мови, свідомий вибір і готовність діяти, згадують друзі.

Товариш Антона, перекладач і відеооператор Віталій Гайсенюк пригадав: «Ми познайомилися на тлі любови до української мови. Освічений, свідомий, який поширював соковите українське слово. Антон ще від початку війни рвався боронити Україну, бо розумів, що це найвищий рівень патріотизму. Я ще тоді розумів, який він інтелектуал і як нам такі люди потрібні живими, благав залишатися в цивільному житті, на що він мав повне право. Та минув час, і Антон таки подався повноцінно воювати. І поліг за Україну. Просто віддав своє життя. Це не просто банальні слова, людина пожертвувала собою заради всіх нас!»

Бандераса як філолога і популяризатора мови також згадують побратими. Антон Сенеко, військовий і товариш Антона, описав його так: «Обдарований філологічним боженькою парубок, що передавав нам для розіграшів по проєкту 42 тачки на ЗСУ картки з питомо українськими словами, які ми забули через тотальну русифікацію та нівечення української мови совєцькими філологами. Він наче той археолог запилючених книжкових полиць наново відкриває світу Любченка, епістолярію Пилипа Орлика, що написана французькою та латиною (Антон ту латину лускає, як горіхи) та й загалом популяризує нашу мову та культуру, як цілий відділ української філології якогось академічного інституту, бо його ж ютьюб-шортси з усіма тими Застумами, Закамарками, Закапелками, Люстерками, Шурхнутінням були живими, цікавими і подекуди розліталися тисячами переглядів».

Любов до слова супроводжувала Антона й у повсякденному житті серед побратимів – Дмитро Заріпов поділився спогадом про спільну службу з Бандерасом: «Антон вечорами в наметі „на Маямі” інколи проводив нам просвітницьку роботу. Його словниковий запас і вміння говорити вражали. Хоч він і чинив опір традиційній армійській філології, але вилаятися питомими українськими словами, часто забутими, які вже вийшли з моди, вмів дуже вправно…» За словами Дмитра Заріпова, у філологічних дискусіях Антон зазвичай перемагав, а якщо й поступався – то не через брак знань: «Інколи він ці дискусії програвав, але не тому, що був не правий, а тому, що в наметі не було нікого, хто б міг стати на його бік і засвідчити існування того, або іншого слова. Інтернету в нас не було, щоб знаходити пруфи, та і телефони забирали.

Одного вечора Тесла з М’ясником приколупалися до Антона:

– Як українською сказати барбер?

– Голяр!

– Що? Нема такого слова?

– Найкраще підійде тут питоме українське слово голяр.

– Та я не чув такого ніде ніколи!

Втрутився і я:

– Антон, ну це вже ти точно фігню якусь сам щойно вигадав.

– Ага, он навіть Вчитель каже тобі, що такого слова нема!

Минув з того часу вже майже рік. Їду на ППД я по Жилянській, зупинилися на світлофорі, зиркнув у вікно і побачив гарненьку вітрину „Голярня”. Десь я ніби чув таке слово? Точно! Антон казав, що голяр – це барбер. Ну все, матиму час, поїду і сфотографую, скину Антону – його взяла, він знову мав рацію.

Слово то яке? Голярня!»

Побратими та колеги переконані, що Антон жив українською мовою. Беріг її, розвивав, повертав у щоденне спілкування. Послідовно відстоював. Та коли почали нищити тих, хто нею говорить, пішов захищати інакше. У своєму дописі Антон Сенеко зазначив: «Я певен, Антоне, що ти пішов добровольцем десь з розрахунку, що, на жаль, тільки словами країну нині вже не захистиш. І якщо росіяни фізично винищують носіїв мови та культури – прокльони і сила переконання тут не допоможе. Риторика має поступитися місцем кулемету, а полеміка – мінам ОЗМ та дронам. Я тебе дуже розумію…». У цих словах точно передано вибір Бандераса і його спосіб діяти. Він пішов у піхоту, разом із підрозділом виходив на бойові завдання і брав участь у штурмах. Працював поруч із тими, кого готував і з ким служив, ніс відповідальність за людей і результат.

Під час штурмової операції 15 вересня 2025 року Антон Бондаренко загинув від прямого влучання ворожого дрона. Видання ЦЕНЗОР. НЕТ у матеріалі «Пам’яті сержанта 13 бригади НГУ „Хартія” Антона Бондаренка (Бандераса)» повідомило, що позиція перебувала під щільним вогнем, дрони працювали безперервно, тому тіло не вдалося одразу евакуювати. Спершу його вважали зниклим безвісти, і лише за кілька тижнів змогли вивезти з поля бою. Автор статті, Ю. Бутусов підкреслив: «Я був недовго, на жаль, знайомий з Антоном Бондаренком, але це один з тих молодих людей, геніальність та масштаб особистості яких ти відчуваєш та усвідомлюєш з першої зустрічі. Йому всього 26...

Від нього залишились спогади друзів, та його відео, які, я впевнений, і за сотні років мають бути навчальними матеріалами, бути прикладом та надихати усіх українських філологів та літераторів.

Я бачив його перед боєм, і я розумів, як багато він змінив в собі у житті. Він не вагався. Він підготовив та загартував себе для бою. Він був цілісним та ризикував усвідомлено».

Богдана Сахно в дописі на Фб-сторінці зауважила: «Антон ніколи не боявся смерті, він боявся прожити життя поза гідністю. Але Антон – це і є сама гідність і саме життя. „Любов” і „обов’язок” для нього – дієслова. У всьому дієвий, у всьому справжній, у кожному вчинку – сміливий і щирий. Інтелектуал із серцем Воїна. Юнак із чарівною-чарівною усмішкою».

«Коли воїн віддає своє життя за Батьківщину, краще не думати про те, що він міг би ще зробити (бо це дуже боляче і несправедливо), – написала колега Антона, Людмила Шевченко, кандидатка філологічнизх наук, доцентка, завідувачка кафедри мовної підготовки та гуманітарних дисциплін Національного університету охорони здоров’я України імені П. Л. Пушика. – Краще зосередитися на тому, що він зробив. У нас із Антон Бондаренко були спільні плани попрацювати над тією частиною епістолярії Пилипа Орлика, що написана французькою з рясними латинськими вставками. Антон це зміг би, бо добре знав обидві мови. Але коли я надіслала йому перший такий лист, відповів: „Вибачте, не можу – іду до війська”. Тому я хочу, щоб ви читали і цінували те, що Антон устиг зробити. Бо ті, кого ми любимо, живуть у нас і в своїх справах».

У пам’яті університетської спільноти Антон Бондаренко залишиться філологом і воїном, який жив гідно, мислив глибоко і свідомо обрав шлях захисту України, за який віддав життя. Пам’ятаймо ціну цього вибору!

Документальний фільм Григорія Пирліка про Антона «Бандераса» Бондаренка: