ДМИТРО ЄВДОКИМОВ
23 роки, солдат, студент історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Героїчно загинув 29 березня 2022 року поблизу нп. Тихоцьке Ізюмського району Харківської обл. у бою за територіальну цілісність та Незалежність України, виявши стійкість, мужність, вірність військовій присязі.
До Київського національного університету імені Тараса Шевченка Дмитра Євдокимова привела мрія стати істориком. Він вступив на освітню програму «Американістика та європейські студії» спеціальності «Історія та археологія». «На історичний пішов за покликом волі, бо хто в десятиліття юристів, айтішників обере класичну освіту? Він вірив у себе, свою спеціальність та людей навколо», – розповідали про хлопця Новини.LIVE.
Наталія Шевченко, доцентка кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн історичного факультету, згадуючи про Дмитра, сказала: «Він йшов по життю із великим добрим серцем і широко розплющеними світлими і чистими очима. Тягнувся до знань, йому завжди було мало того, що давали викладачі, він просив ще і ще… Він перегортав гори наукової літератури із тем, які ми обговорювали на практичних заняттях. Знаходив її сам та давав оригінальний критичний погляд, демонструючи при цьому глибоку повагу до автора. Але під час таких бурхливих обговорень він намагався відшуковувати те в історичному досвіді інших народів і країн, що могло бути корисним для України. З думкою про неї він жив… За її Волю він пішов боротися!».
Дмитро також навчався в харківському осередку Української академії лідерства. Навесні 2019 року його призвали до лав Збройних сил України.
Строкову військову службу Дмитро вважав одним із головних конституційних обов’язків громадянина, не виконавши який, він не міг чесно собі говорити: «Я люблю Україну», – написала Історична правда. «Він оформив академічну відпустку, пройшов строкову службу, повернувся на факультет і продовжив навчання», – сказала заступник декана історичного факультету Лілія Іваницька.
Подруга Дмитра Катерина розповіла виданню СПЕЦКОР.: «Він проходив строкову службу у 95 окремій десантно-штурмовій бригаді Десантного-штурмових військ ЗСУ. Їхнє кредо – «Завжди перші». З великим задоволенням слухала його історії. Про підготовку в снайперській школі, про стрибки з парашуту, про армійських друзів, з якими він підтримував теплий контакт… Якось під час однієї із зустрічей, напередодні 16 лютого, ми обговорювали можливість загрози відкритої агресії росії. Я знала, що Діма піде воювати, і підтримувала його позицію. У той вечір ми проводили паралелі з 2014 роком, з тим, що після олімпіади все починається з «рузскаї вєсни» і перетікає у палке літо. І в якусь мить Діма взяв мене за руку міцно, як завше, і дивлячись в очі так спокійно й серйозно промовив слова, які ніколи не забуду: «Дай мені слово, що якщо мене не стане, то ти все робитимеш за двох. Житимеш за двох, боротимешся за двох, діятимеш за двох. І не впадатимеш у відчай, а будеш сильною», – згадує дівчина.
Не може без сліз говорити про Діму Марина Тарасюк, ексголова Студентської ради гуртожитку, в якому проживав хлопець. Вона зазначила, що Дмитро завжди з оптимізмом оцінював майбутнє: «Мені боляче від того, що війна чинить шкоду українцям. Я жодного разу не бачила Діму зневіреним. Завжди був натхненним», – підкреслила Марина.
Життєствердним, мудрим, добрим, щирим і щедрим згадують Дмитра його друзі з патріотичного табору «Коловрат», учасником і тренером якого він був. У таборі кожен мав псевдонім. «Дмитро отримав «Реверанс», бо займався бальними танцями ще в школі. Він казав, що треба бути трішки егоїстичним. Вкладати сили, знання в себе для того, щоб потім бути корисним Україні. Він міг за день-два прочитати книжку й подарувати її комусь із своїх одногрупників», – розповів його друг Володимир.
«У Дмитра дуже багато було друзів-дівчат, але друзів. Ми з ним познайомились у «Коловраті» ще у 2015 році, і дівчат за ним бігало ого-го. По-перше, він завжди тримав своє слово. По-друге, був добрий. От, коли я там питала: «А пам’ятаєш «Реверанса»?». Це в нього позивний такий був. То мені казали: «А, це той добрий хлопчик». Бо він завжди допомагав. У таборі, на нього можна було залишити й 60 дітей. Він їх міг зацікавити своїми історичними розповідями. І взагалі, у нього постійно були історії», – розказала інтернет-виданню Суспільне подруга Катерина.
«Діма був особливою людиною. Розумний, цікавий, прагматичний і романтичний водночас. Він міг знайти підхід до кожного. Незалежно від обставин, він завжди щиро усміхався і радів тому, що мав», – так відгукуються про Дмитра в Українській академії лідерства.
З особливим теплом згадують Дмитра Євдокимова на рідному історичному факультеті Шевченкового університету: «Він був активною, життєрадісною, завжди усміхненою та готовою допомогти людиною. Дмитро служив в армії, навчався на історичному факультеті КНУ імені Тараса Шевченка та в Українській академії лідерства, а у перший же день війни став до лав ЗСУ та захищав нас і нашу державу до останнього подиху. «По-іншому я не можу: не можу зрадити те, у що вірю і що люблю», – казав наш герой перед тим, як піти до військкомату. Для нашого факультету та усієї держави це непоправна, несправедлива, трагічна й болюча втрата, адже такі рани не загоюються ніколи», – написав у своїй ФБ-стрічці Давид Давтян.
Згадуючи свого студента, доцент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн Макар Таран зауважив: «Український студентський світ, стогнучи в жалі, звузився ще на одну Людину майбутнього. Історики, напевне як представники жодної іншої спеціальності, мають загострене почуття відповідальності й справедливості. Знання про трагедії й досягнення людства неодмінно породжують бажання перетворень і дії, на основі яких, у свою чергу, й формується майбутнє. І в тому таки майбутньому нам не вистачатиме відданого й безстрашного Громадянина, дієвого та допитливого, правдивого й патріотичного. Викладачі історичного факультету завжди пам’ятатимуть його уважність, вмотивованість і бажання знайти в минулому відповіді на критичні питання сьогодення. Загибель Дмитра покладає особливу відповідальність на все студентство, викладачів та адміністрацію університету, котрі зобов’язані зробити його жертовність недаремною, а фундаментом і гарантом тих змін в країні, про які він мріяв».
У наших серцях і спогадах Дмитро Євдокимов залишиться студентом-істориком, солдатом, який, маючи гострий розум і нестримну жагу до пізнання нового, міг би досягнути будь-яких професійних висот. Але російська орда своїм загарбницьким наступом обірвала всі його шляхи. Щира любов до України, яку він носив у серці, відкрила йому одну дорогу – на фронт, захищати країну, в яку вірив, яку любив!
Дмитро Євдокимов нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно, Указ Президента України №349/2022 від 19 травня 2022 року).
