Новини

Напередодні четвертих роковин початку повномасштабного вторгнення росії Київський національний університет імені Тараса Шевченка приймав поважних гостей – відомого французького філософа, письменника й режисера Бернара-Анрі Леві разом із його творчою командою, а також українського дипломата, Першого заступника Керівника Офісу Президента України Сергія Кислицю. Візит відбувся з особливою місією – представлення в університеті документального фільму Леві «Наша війна», стрічки, що стала не лише кінематографічним свідченням російсько-української війни, а й публічним маніфестом солідарності з Україною.

Захід відкрив ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Бугров. Вітаючи гостей, він наголосив, що для Університету важливо не лише бути майданчиком для академічних дискусій, а й простором, де формується міжнародна солідарність і осмислюється сучасна історія. «Університет сьогодні – це також місце відповідальності», – підкреслив ректор, представляючи Бернара-Анрі Леві та Сергія Кислицю академічній спільноті.

З офіційного відкриття захід органічно перейшов у дискусійну частину, модераторкою якої виступила проректорка КНУ з міжнародного співробітництва Ксенія Смирнова. Саме вона задала розмові чітку рамку – говорити не лише про фільм, а й про ширший контекст війни: її еволюцію, міжнародний вимір, зв’язок між фронтом і дипломатією.

Першим прозвучало питання до Бернара-Анрі Леві: як він оцінює зміну динаміки війни – від 2014 року до сьогодні, і що стало для нього головним відкриттям під час роботи на передовій у 2025 році.

Леві відповідав без зайвої патетики, але з відчутною внутрішньою емоцією. Він говорив про Покровськ, Сумщину, Куп’янськ, про солдатів, з якими працювала його команда. І зізнався, що те, що він побачив, суперечить багатьом західним прогнозам: «На Заході багато хто вважав, що українська армія виснажиться, втратить дух. Ми побачили протилежне. Так, люди втомлені. Так, вони прагнуть миру. Але вони тримають лінію».

Окремо Леві наголосив на моральному вимірі спротиву: за його словами, українські військові ведуть справедливу війну і роблять це з гідністю – навіть у ситуації асиметрії ресурсів.

У відповідь на запитання про зв’язок між бойовими діями та міжнародними переговорами слово взяв Сергій Кислиця. Його позиція була чіткою й прагматичною: «Дипломатія – це продовження того, що відбувається на полі бою. Ми не були б такими переконливими на міжнародних майданчиках, якби не були такими стійкими на фронті».

Він нагадав, що напередодні вторгнення навіть партнери недооцінили український характер і волю до спротиву. Саме ця недооцінка, за словами дипломата, вплинула на темпи й масштаби міжнародної підтримки у перші місяці війни.

Окремим акцентом у його виступі стала тема документування злочинів і збереження свідчень. «Через десятиліття документальні фільми, такі як цей, стануть джерелом правди. Після війни буде багато міфів. Але обличчя залишаться», – зазначив Сергій Кислиця.

Після інтелектуально насиченої дискусії зал поринув у перегляд документального фільму.

«Наша війна» (Notre guerre / Our War) – французький документальний фільм 2025 року, знятий філософом і режисером Бернаром-Анрі Леві разом із режисером-фотографом Марком Русселем. Це четверта частина «українського квартету» Леві про російсько-українську війну. Фільм знятий на фронті у лютому–травні 2025 року, триває приблизно 80 хвилин, світова прем’єра відбулася 13 травня 2025 року на 78-му Каннському кінофестивалі в межах Ukraine Day.

Сюжет фільму побудований як подорож-щоденник (logbook) Леві та його команди на східний фронт. Камера не споглядає здалеку – вона буквально перебуває всередині подій: ховається від обстрілів, фіксує дрони-камікадзе, рухається разом із військовими на Покровському напрямку та на Сумщині.

Водночас «Наша війна» не обмежується хронікою 2025 року. У фільм органічно вплетено архівні матеріали попередніх років – весни 2022-го, і навіть подій 2014 року, анексії Криму та початку війни на Донбасі. Завдяки цьому війна постає не як окремий епізод, а як історичний процес, який триває вже понад десятиліття. У центрі фільму – не стратегічні карти, а люди.

Глядач бачить цивільних у прифронтових містах, які живуть під постійними обстрілами. Стареньку жінку в напівзруйнованому будинку, що не хоче евакуюватися. Дітей, яких вдалося повернути з російського полону. Показано масштаби депортацій – понад 19 тисяч викрадених українських дітей, про що йдеться у розмові з Президентом України Володимиром Зеленським.

Окрема лінія – українські військові. Не як абстрактний «героїчний образ», а як люди, які ремонтують техніку, жартують, мовчать перед виїздом, ухиляються від дронів. Один із найбільш промовистих кадрів – боєць із протезами, який каже: «Це моя країна. Це моя армія. Це моє серце».

У фільмі з’являються й стратегічні фігури – головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський, Президент Франції Емманюель Макрон. Але навіть ці сцени зняті не як політичний коментар, а як частина великого питання: чи здатна Європа усвідомити, що ця війна – її війна?

Одним з найсильніших епізодів стає історія Оксани Рубаняк – 22-річної поетеси, яка втратила нареченого на фронті й очолила підрозділ дронів. Вона говорить про любов, втрату й відповідальність так само природно, як про військову роботу. Леві зізнається, що поезія в українській армії – не виняток, а симптом глибшої культури, яка не дозволяє війні знищити людяність.

Фінал стрічки – це монтаж облич: військових, цивільних, дітей. Під голос Леві звучить головна теза фільму: Україна може перемогти. Вона має армію переможців. Вони знають, за що воюють – за свій дім і за спільні цінності.

«Наша війна» – це не просто документальний фільм про бойові дії. Це маніфест проти втоми світу. Проти байдужості. Проти спокуси звести війну до сухої статистики.

Перед тим як зал перейшов до живого діалогу, Бернар-Анрі Леві представив творчу групу, з якою прибув до Києва: співрежисера Марка Русселя, свого багаторічного соратника й співавтора Жиля Герцога, українського військового та супроводжуючого Сергія Осипенка. Також він подякував українському операторові Нестору Бондаренку – тому, хто працював із камерою безпосередньо на передовій, а нині служить у лавах Збройних Сил України. Окремо він висловив вдячність українським військовим і генералам, з якими команда співпрацювала під час зйомок, наголосивши, що цей фільм – результат спільної довіри й спільного ризику.

Після цього розмова перейшла у формат відкритих запитань із залу.

Одне з перших запитань пролунало від студентки – просте за формою, але дуже глибоке за змістом: «Що змінилося у вашому житті після поїздок в Україну? І чого ви очікуєте від України сьогодні?»

Леві відповів не як режисер і не як публічний інтелектуал, а як людина, яка пережила внутрішнє переосмислення: «У Франції, у Німеччині, у Великій Британії Європа стала ідеєю, що згасає. Ми менше віримо в її цінності. А в Україні я побачив ці цінності втіленими – у ваших солдатах».

Інше запитання стосувалося майбутнього. Його поставив студент, який зустрів повномасштабне вторгнення ще школярем: «Яке майбутнє ви бачите для України? І що б ви сказали українській молоді?»

Леві відмовився від позиції наставника: «Я не той, хто має давати вам поради. Я багато чого навчився у ваших солдатів і у вашого президента». Він підкреслив значення лідерства, яке полягає не лише в політичних рішеннях, а й у присутності поруч із народом у найскладніші моменти.

Пролунало й запитання про особисту мотивацію французького інтелектуала підтримувати Україну протягом багатьох років. Відповідь була чіткою: він вірить, що справедливість не обмежується державними кордонами. «Якщо ви падаєте – падаємо й ми. Якщо ви перемагаєте – перемагаємо й ми».

Прозвучало і складне філософське запитання – про повторюваність історії, про те, чому людство знову і знову стикається з агресією. Леві відповів коротко, але влучно:  «Я найбільше захоплююся не Платоном. Я захоплююся тими генералами й солдатами, які сьогодні втілюють найкращі цінності людства, ризикуючи власним життям».

Дискусія не перетворилася на політичний диспут. Вона залишилася людською. Університетська аудиторія ставила запитання не як сторонні спостерігачі, а як покоління, що живе в цій реальності й формує її майбутнє.

Після завершення зустрічі Бернар-Анрі Леві залишив запис у Книзі почесних гостей Університету – короткий, але емоційний знак поваги до академічної спільноти й до країни, яку він називає форпостом Європи.

Центр комунікацій