Новини

Про перспективи законодавчого закріплення векторів державної політики України щодо поневолених народів РФ, досвід роботи з ними урядових установ України та українських інституцій громадянського суспільства, освітні інструменти та інші важливі аспекти вироблення сучасної та комплексної державної політики України у сфері підтримки поневолених народів РФ та просуванні демократичних цінностей на теренах розселення відповідних народів обговорили на панельній дискусії «Вектори державної політики України щодо підтримки поневолених РФ народів» у КНУ імені Тараса Шевченка 30 травня.

Захід відбувся в межах роботи Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України з питань розробки державної політики щодо поневолених народів РФ та зібрав широке коло народних обранців, експертів та науковців.

Відкриваючи дискусію, проректорка зі зв’язків з громадськістю КНУ Олена Добржанська відзначила, що КНУ імені Тараса Шевченка відкритий до таких ініціатив та готовий долучатися як з експертної точки зору, так і окремих практик.

Також співмодератором панельної дискусії виступив Микола Марченко, виконавчий директор Фонду інституційного розвитку української науки.

Першою темою дискусії стала «Концепція фронту поневолених народів в історії українського визвольного руху», яку висвітлював Володимир В’ятрович, народний депутат України та відомий історик. Він зосередився на тому, що ідея спільної боротьби поневолених народів проти імперії виникла ще в ХІХ столітті, але сформувалася як політична концепція в ХХ столітті – особливо під час визвольних змагань 1917–1921 років. У цей період українські політики ініціювали З’їзд народів Росії, прагнучи створити союз поневолених націй. Після поразки УНР і встановлення радянської влади ідея продовжувала існувати в інтелектуальних колах. У міжвоєнній Польщі вона розвивалася як «прометеїзм», але втратила авторитет через суперечливу політику польської влади.

Натомість саме український націоналізм у 1930–40-х роках сформулював і реалізовував концепцію спільного фронту, зокрема через діяльність ОУН і УПА. У 1943 році було створено багатонаціональні підрозділи та проведено Конференцію поневолених народів. Після війни ідея продовжувала жити в еміграції через Антибільшовицький блок народів. У новітній час, з початком війни РФ проти України, концепція спільної боротьби поневолених народів знову набуває актуальності – і нині починає переходити з громадського до державного рівня.

Народний депутат Олег Дунда звернув увагу на те, що Україна тривалий час не визнавала себе великою державою. «Ми шукали, кого наслідувати, на кого спертися. Але настав момент це змінити. Ми повинні визнати себе суб’єктом, лідером, не прохачем. І не лише для себе – а й для інших поневолених народів». Депутат впевнений, що Україна має формувати власну державну політику підтримки цих народів. Це має бути не жест, а конкретний закон, інструмент. «Нам потрібно не чекати вказівок, а самим визначати правила, ініціювати, вести за собою. Коли ми усвідомимо свою вагу, наша політика стане справді європейською. Ми зможемо бути голосом тих, хто його не має. Це – шлях до сильної, суб’єктної, лідерської України», – наголосив депутат Дунда.

Про деколонізацію як єдиний шлях до сталого та справедливого миру розповідав Валерій Пекар, голова ГО «Деколонізація». Імперії ніколи не зникають остаточно – вони або трансформуються, або тимчасово завмирають. Тому неможна говорити про завершення війни, не розглядаючи майбутні сценарії розвитку самої Росії.

«Чи можлива демократія в Росії?» – запитує Пекар й у відповідь цитує російського журналіста Миколу Бердяєва, який свого часу казав, що з лютого по жовтень 1917 року перед російським суспільством пройшли всі тогочасні погляди й ідеї, проте воно швидко повернулося до царя та імперії. Російське суспільство історично тяжіє до автократії.

За словами пана Валерія, американські та європейські аналітики розглядають два головних сценарії розпаду РФ:

1. Консолідація влади – сценарій, який ми бачили після Леніна, Сталіна, Путіна. Він передбачає зміцнення централізованої влади, але містить великі ризики: ядерна зброя, біженці, розпад державних інституцій.

2. Хаотичний розпад – некерований колапс із величезними загрозами безпеці: збройні конфлікти, голод, втеча мільйонів, зовнішнє втручання Китаю та інших країн.

«Обидва ці сценарії погані для всіх: для України, Європи, США. Це означає, що або ми щось не враховуємо, або дивимось на проблему під неправильним кутом, – наголошує експерт. – Ми аналізуємо Росію тільки через Москву, тоді як Москва – це не репрезентативна точка системи. Це спотворений центр, який не дає нам повної картини».

Тому громадська організація «Деколонізація» пропонує інші сценарії:

1. Політичне перебалансування – частковий перерозподіл влади без повного краху системи. Це не надто ймовірний варіант, але його не варто відкидати.

2. М’який трансфер влади – умовний сценарій «нових гравців», які не мають ще грошей, досвіду чи доступу до ресурсів, але можуть нести ідеї, образи майбутнього, креативну програму змін.

Валерій Пекар зауважує, що в ключові моменти української історії – 1917, 1991 роки – Україна також не мала готової політичної еліти. Але тоді виникали нові обличчя, які змогли артикулювати бачення майбутнього. І зараз саме це потрібно Росії, якщо вона хоче еволюціонувати – не чергового «сильного правителя», а тих, хто принесе ідею нового. На думку експерта деколонізація та деімперіалізація РФ мають стати не лише нашим наративом, а й основою нової міжнародної політики.

Виступ Аскольда Лозинського, президента Світового конгресу українців (1998 – 2008), почесного доктора КНУ імені Тараса Шевченка, був присвячений досвіду створення та діяльності організації Americans Against Russian Imperials, до якої входять представники поневолених народів РФ. Пан Лозинський наголосив на важливості міжнародної підтримки процесів деколонізації та демонтажу російської імперії. Він розповів про історію ініціативи, склад учасників (зокрема башкирів, ерзян, казанських татар, вірмен, казахів, чеченців та інших), труднощі комунікації з американськими політичними колами, а також спроби донести інформацію до Конгресу США. За словами Лозинського, важливим напрямом діяльності є видання англомовних матеріалів про окремі поневолені народи та розробка резолюції, яка б закликала Сенат США підтримати їхні прагнення до незалежності. Промовець підкреслив необхідність стратегічної інформаційної роботи, міжетнічної солідарності та тиску на міжнародні інституції задля руйнування імперської конструкції Росії.

Учасники дискусії висловлювали вдячність Університетові за таку ініціативу проведення цієї дискусії. Депутатка Ганна Гопко, наголосила, що залучення до дискусії академічного середовища, молоді, майбутніх еліт є надважливим, адже саме вони мають долучатися до формування стратегічного бачення держави.

Пані Гопко впевнена, що не можна домовитися з агресором, не покаравши його, адже без справедливості, без покарання за воєнні злочини й геноцид – неможливий ані мир, ані безпека. «І це те, що ми маємо доносити до наших партнерів, зокрема у США: це не про емоції – це про майбутнє безпеки Європи», – впевнена депутатка.

Запорука цієї безпеки – незмінний курс на деколонізацію і деімперіалізацію Росії. «Наші партнери мають позбутися страху перед дезінтеграцією Росії. Це не катастрофа – це шанс. Шанс для нової системи безпеки, нової економічної взаємодії, нового порядку в Європі. Ми маємо показувати– через дослідження, через дискусії, через виставки, через культурні символи, – що це не хаос, а можливість», – стверджує Ганна Гопко.

Михайло Басараб, експерт Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України з питань розробки державної політики щодо поневолених народів РФ, ґрунтовно проаналізував виклики, пов’язані з відсутністю системної державної політики в цьому напрямі. Пан Басараб підкреслив важливість переходу від спорадичних рішень до стратегічного підходу з довгостроковим плануванням, зокрема через ухвалення відповідного законопроєкту, запуск освітніх програм, просвітницькі ініціативи та дипломатичну роботу. Особливу увагу звернено на потребу подолання імперських стереотипів у масовій свідомості українців та необхідність формування глибшого розуміння багатонаціонального складу Росії.

Олег Медуниця, очільник платформи «Антиімперський блок націй», познайомив з її діяльністю. Що цікаво – це однин із найдавніших майданчиків боротьби проти російського імперіалізму. Нинішній АБН є прямим спадкоємцем Антибольшевицького Блоку Народів, закладеного в часи ІІ світової війни у 1943 році. Тоді воююча Україна кинула клич спільної революційної боротьби поневолених Росією народів за свою свободу.

Пан Медуниця детальніше познайомив з виставкою, експонованою під час дискусії, розповів про діяльність унікального освітнього проєкту «Університету вільних народів», метою якого є вивчення теорії і практики національно-визвольної боротьби представниками поневолених народів РФ, які відкрито підтримують Україну та прагнуть до створення власних незалежних держав на руїнах московської імперії. Значну увагу було приділено допомозі політичним в'язням із Башкортостану, Чечні та інших регіонів, які зазнають репресій через свою національність чи активізм. Олег Медуниця наголосив на важливості міжнародної підтримки та участі України в адвокації звільнення таких осіб, зокрема громадян України, яких переслідує російська влада за українське походження. На думку експерта, боротьба за свободу пригнічених народів у Росії є частиною спільного фронту проти імперіалізму, і Україна має відігравати активну роль у цій боротьбі.

Під час панельної дискусії в КНУ була також представлена інформаційна платформа «Хочу знайти», розроблена для представників поневолених народів РФ, які шукають своїх рідних та близьких, котрих утримує РФ.

Олег Марцеляк, доктор юридичних наук, професор ННІ права КНУ імені Тараса Шевченка, у своєму виступі вказав недостатність цілеспрямованої роботи з національними спільнотами РФ і з воєннополоненими, які можуть стати союзниками у визвольній боротьбі. Особливу увагу професор приділяє ролі кримських татар – як народу, що зазнає репресій і водночас має представників серед українських політичних союзників. Акцент зроблено на необхідності активного використання цього потенціалу – як на національному, так і на міжнародному рівні.

Пан Марцеляк наполягає на розробці чіткої антиколоніальної стратегії, яка включатиме створення інституцій підтримки поневолених народів, фіксацію порушень їхніх прав і сприяння самовизначенню. Такий підхід розглядається як один із ключових кроків до перемоги України.

Про важливість системного вибудовування політики України у питаннях деколонізації – з відповідною нормативною базою, інституціями та щоденною практичною роботою – йшлося й у виступі народного депутата України Ярослава Юрчишина. «На жаль, досі в Україні ця політика не має належного державного оформлення. Але ініціатива може й має йти не лише від влади, а й від громадянського суспільства та академічної спільноти», – впевнений депутат. Він подякував ректору КНУ Володимиру Бугрову та академічній спільності Університету за ініціативність у цьому напрямі. «Освітні програми, наукові дослідження, підтримка студентів і молодих науковців – це фундаментальна інвестиція в політику деколонізації. Адже без глибокого розуміння історичних, політичних і соціокультурних контекстів ми не зможемо вибудувати ефективну стратегію». Академічне середовище здатне дати не лише експертизу, а й легітимність новому порядку денному, тому «наша спільна мета – інтегрувати цю тематику в наукові й освітні практики, аби деколонізація стала не лише політичним, а й світоглядним вибором для України», – впевнений народний обранець.

На думку учасників панельної дискусії, значним поступом у розробці державної політики України щодо підтримки поневолених РФ народів стане затвердження Проєкту Закону про основні засади державної політики України щодо взаємодії з національними рухами колоніальних народів Російської Федерації, який був розроблений і внесений понад 80 народними депутатами України у співпраці з науковими та громадськими експертними колами. Він дозволить запустити механізми, які значно розширять діяльність у цьому векторі, стане підтримкою тим громадським ініціативам, які вже працюють над темою звільнення поневолених народів РФ, а також буде сигналом цивілізованому світові, що Україна прагне стійкого та справедливого миру, єдиним шляхом до якого є деколонізація та деімперіалізація РФ.

Центр комунікацій