Новини

Всього : Фотографія :

Після кількох років пандемії, а згодом – повномасштабної війни, українська вища освіта опинилася в режимі постійного пошуку балансу між безпекою, якістю навчання та збереженням повноцінного університетського середовища. Для Київського національного університету імені Тараса Шевченка питання офлайн-навчання стало не лише організаційним рішенням, а й частиною стратегії збереження якості освіти, міжнародної репутації та конкурентоспроможності Університету.

КНУ імені Тараса Шевченка став одним із небагатьох великих університетів центральної України, який послідовно намагається зберігати очне навчання всюди, де це дозволяють безпекові умови. Ідеться не про формальне «повернення в авдиторії», а про спробу втримати саму модель класичного університету – простору живої академічної взаємодії, дискусії, наукового середовища, студентської спільноти та природної соціальної взаємодії молоді.

Про те, чому Університет наполягає на живій присутності студентів, чому світ повертається до усних іспитів і чому онлайн ніколи не зможе повністю замінити університетське середовище, – говоримо з проректором з науково-педагогічної роботи КНУ імені Тараса Шевченка Андрієм Гожиком.

– Пане Андрію, останні роки студенти балансують між двома форматами – онлайн і офлайн. Чому зараз університет так наполягає саме на живому навчанні?

– У нас дуже часто дискусія про онлайн і офлайн зводиться до побутового рівня. Мовляв, студенту так зручніше. Ну так, зручніше. Не треба їхати в корпус, можна сидіти вдома, паралельно щось робити, працювати, не витрачати час на дорогу. Але університет існує не для того, щоб було лише зручно. Тоді взагалі можна сказати: давайте всім розішлемо записані лекції, ШІ напише їм реферати, а дипломи будемо відправляти поштою.

Проблема ж у тому, що освіта – це не лише передача інформації. Інформацію сьогодні можна отримати за 15 секунд. YouTube тобі прочитає лекцію, штучний інтелект напише текст. Будь-який онлайн-курс дасть теоретичний матеріал.

Але університет ніколи не був просто місцем передачі інформації. Університет – це середовище, де тебе постійно тримають у процесі: викладач, група, конкуренція, розмова після пари, випадкова дискусія в коридорі, науковий гурток, спільний проєкт.

Навіть банальна ситуація, коли ти сидиш в авдиторії й чуєш, як інший студент формулює думку краще за тебе, це мотивує. Онлайн цього не створює.

Людина дуже швидко починає існувати окремо від університету. Формально вона студент. Фактично – ні. І ми це дуже добре побачили після пандемії.

Спочатку всім здавалося: чудово, можна сидіти вдома. А потім почалося випадіння з процесу. Камери вимкнені. Частина студентів паралельно працює. Частина взагалі кудись зникає. Людина ніби присутня, але реально її в освітньому процесі немає.

Так, онлайн може підтримати освіту у кризовий момент – і ми всі вдячні, що технології дозволили нам пройти пандемію та найважчі періоди війни. Але коли дистанційний формат стає постійним, університет починає втрачати свою суть.

– Але ж онлайн-освіта існує в усьому світі. Чому КНУ не може зробити такий формат?

– Тому що люди дуже часто плутають онлайн-інструменти й дистанційну освіту як окрему модель. Те, що університети робили під час пандемії чи після лютого 2022 року, – це не повноцінна дистанційна освіта.

Не можна просто переключити університет у Zoom. Так освіта не працює. Дистанційна форма за законом – це окрема система. Для неї мають бути окремі програми, окремі підходи до контролю знань, окреме технічне забезпечення. І головне – окремі механізми дотримання академічної доброчесності.

Ми ж бачимо, що нині відбувається. Навіть під час звичайної письмової роботи людина може згенерувати текст за хвилину. І це не проблема «ледачих студентів». Це нова реальність для всієї системи освіти.

Тому коли нам кажуть: «А чому ви не зробите повністю дистанційний університет?» – у мене завжди зустрічне питання: а ви розумієте, що таке насправді дистанційне навчання?

Подивіться на спеціалізовані платформи. Наприклад, GoIT. У них студент фактично передає свій комп’ютер під контроль системи. Контролюється, що людина робить, куди заходить, які завдання виконує, що відбувається на екрані. Ментор може буквально дивитися, що ти зараз робиш. І навіть у них залишаються проблеми з академічною доброчесністю.

А тепер уявіть масштаб такого рішення для класичного університету на десятки тисяч студентів. Тому Zoom-лекція – це ще не дистанційна освіта.

– Тобто проблема вже не лише в якості навчання?

– Абсолютно. Сьогодні це вже питання репутації диплома.

І це не теорія. Ми вже маємо офіційні звернення від Китаю та Азербайджану, які прямо говорять, що не визнають дипломів, здобутих дистанційно, без перебування студента в Україні.

Ми також маємо запити від університетів США, Канади, професійних асоціацій, коли наші випускники звертаються щодо підтвердження дипломів або права на професійну діяльність. І там прямо уточнюють: у якій формі відбувалося навчання.

У нас був кейс випускниці ННІ права. Вона виїхала після початку повномасштабної війни, дистанційно завершила навчання, захистила магістерську роботу, а потім звернулася до асоціації адвокатів Нью-Йорка.

Їй зарахували три семестри з чотирьох. Останній – ні. Разом із захистом магістерської роботи. Тому що вона перебувала поза межами України. І таких випадків буде більше.

Тому коли ми говоримо про офлайн, то говоримо не про те, що «любимо сидіти в авдиторіях». Ми говоримо про те, чи буде диплом КНУ через п’ять-десять років визнаватися тут, в Україні, і за кордоном так само, як зараз. Бо диплом має значення лише тоді, коли університет підтримує свою репутацію.

– Наскільки для вас сьогодні критичним є питання академічної доброчесності?

– Дуже критичним. Особливо після оновлення законодавства. Коли я читав новий закон про академічну доброчесність, чесно кажучи, був трохи шокований. Бо університет тепер несе інституційну відповідальність буквально за все – від контрольної роботи до докторської дисертації.

Тобто якщо ми системно не можемо гарантувати дотримання академічної доброчесності – це вже проблема не лише студента. Це проблема університету. Аж до анулювання акредитацій освітніх програм.

І тут виникає проблема: в онлайні це контролювати значно складніше. Саме тому зараз у світі повертають значення живому контакту, усній комунікації, роботі напряму з викладачем і навіть усним іспитам як формі перевірки знань. Бо коли студент сидить перед тобою в авдиторії, ти значно краще розумієш, що він реально знає, а що – ні.

– Що студенти втрачають найбільше в онлайні?

Найбільше під час тривалого онлайну студенти втрачають саме залученість. В авдиторії вони вчаться дискутувати, працювати в команді, формулювати думки, реагувати на критику, брати відповідальність. Вони бачать одне одного, підхоплюють ідеї, взаємно мотивують. Це живий процес, який через екран повноцінно не відтворити.

Те саме з груповою роботою. Навіть якщо зробити окремі онлайн-кімнати для роботи студентів – це все одно не та взаємодія. Коли люди сидять поруч, вони буквально змушують одне одного працювати. «Ми тут працюємо – давай працюй разом із нами». А в онлайні людина дуже легко випадає з процесу.

Навіть у журналістиці це дуже помітно. В авдиторії ти бачиш реакцію студентів, бачиш, як вони працюють із текстами, можеш одразу щось пояснити чи скоригувати. Онлайн такої щільності взаємодії не дає.

А ще є речі, які формуються лише в живому університетському просторі: культура спілкування, академічна дискусія, соціальні зв’язки, які потім визначають професійне життя на роки вперед.

Ми вже бачимо наслідки тривалого дистанційного навчання. Молодшим курсам складніше комунікувати, виступати публічно, адаптуватися до живої взаємодії. І це не проблема конкретних студентів – це наслідок пандемії та війни.

Я прекрасно розумію, чому багатьом комфортний онлайн, особливо коли навчання поєднується з роботою. Але університет не може будувати освіту виключно навколо комфорту, тому що тоді починається втрачатися якість.

А за якість університет відповідає перед студентами, батьками, державою і роботодавцями.

Ми зараз входимо в топ-200 QS за репутацією серед роботодавців. А це потрібно заробити. За нами фактично йде КПІ – різниця там мінімальна. І це дуже показово, тому що роботодавці оцінюють не лише бренд університету. Вони дивляться, наскільки випускник реально готовий працювати.

А це безпосередньо пов’язано з тим, що відбувається під час навчання. Бо якщо університет надовго перетворюється просто на платформу для онлайн-лекцій, це дуже швидко починає позначатися на якості підготовки. Роботодавці одразу бачать, як людина комунікує, чи вміє працювати в команді, чи може брати відповідальність, чи здатна діяти в живому середовищі.

Знання ще можна добрати. А професійне середовище через екран повноцінно не формується.

Тому для нас питання офлайну – це не про романтизацію авдиторій чи «традиційний підхід». Це питання того, яким роботодавець бачитиме випускника КНУ через кілька років. Бо репутація університету дуже довго заробляється і дуже швидко втрачається.

– Але ж війна нікуди не зникла. Як Університет шукає баланс?

– Через дуже гнучку систему. Ми не можемо сказати: «Завтра всі повністю повертаються в офлайн». Є тривоги, є укриття, є різні можливості корпусів, є питання енергетики. Тому ми працюємо за принципом пріоритетності. Усе, що критично важливе для якості освіти, ми максимально залишаємо очно – лабораторні та практичні заняття, семінари, захисти, іспити. Водночас лекції на великих потоках можуть частково проводитися онлайн. Питання в тому, що лекційне заняття, де не здійснюється активне опитування, де мінімальна взаємодія між студентом і викладачем, де немає постійного контролю того, наскільки здобувач освіти володіє матеріалом, – такі заняття ми перевели в онлайн.

Ми перебудовуємо розклади. Перекроюємо семестри. Підлаштовуємо навантаження. Наприклад, коли взимку були великі ризики через проблеми з енергетикою, факультети отримували завдання зміщувати лекції й лабораторні так, щоб практична частина залишалася офлайн. Тобто це постійна ручна робота.

І ще одна проблема – перевантаження окремих корпусів. Наприклад, у нас дуже великі навантаження на праві й психології. Тому ми змушені обмежувати верхню планку набору на окремі спеціальності, бо маємо розуміти, чи можемо ми забезпечити цим студентам офлайн. Бо це не просто написати в рекламі: «Ми працюємо очно». Потрібні укриття, авдиторії, графіки, безпека, логістика. Це складна управлінська система.

– І яким ви бачите університет після війни? Якою взагалі буде роль офлайн-освіти?

– Думаю, ми вже не повернемося повністю до моделі 2019 року. Онлайн-інструменти залишаться – і це нормально. Вони можуть бути дуже корисними для окремих лекцій, консультацій, міжнародних включень, електронних курсів. Але важливо, щоб онлайн залишався саме інструментом, а не заміною університету.

Бо офлайн-освіта – це не лише про передачу знань. Це про формування культури взаємодії, відповідальності, академічної доброчесності, професійних зв’язків і спільноти однодумців, зв’язок із якою багато хто з випускників зберігають протягом усього життя – і саме це значною мірою формує їхній подальший професійний шлях.

Університет – це не просто місце, де людина отримує диплом. Тут формується професіонал. Тут вчаться дискутувати, працювати разом, відстоювати позицію, брати відповідальність і проходити через чесну перевірку своїх знань.

І якщо університет перестає бути простором живої взаємодії, професійної комунікації та реального академічного життя – він поступово перестає бути університетом.

Для КНУ принципово важливо цього не допустити.

Центр комунікацій